закон танго
вийшло так собі, але.
я хочу це сказати...

Маковій

Іде Марія на Маковія,
Чари ховає на чорних віях.
Тиша не дише. Вітер не віє.
Іде, прегарна, ніяковіє.

Повні маківки дрібного зерна.
Очі Марії - плесо озерне.
Коси шовкові, плетені тісно.
Груди здимають грубе намисто.

Іде Марія полем та гаєм,
Маком дрібненьким шлях посипає.
Поки той мачок ляже в землицю,
Піде Марія за молодицю.

Від Маковія до Маковія
Вже й заколише сина Марія.

Мар"яна Савка.

А ще більше мене вставило тому, що перед цим я прочитала „Демографію”, оповідання Дяченків. Зазвичай мені Савка не читалася, а тут так пішло... до речі, зі статті в журналі „Слово і час” цей вірш.

Життя людське як календар, як колообіг пір року. Доцільність і впорядкованість.
Не поспішати, і збирати врожай лише тоді, коли дозріє. Вичитувати доцільність вчинків з закономірносей світанків та холодної роси. „Рано ще сіяти... не прогрілась земля...”
Життя, в якому Події відомі наперед. І це щасливо, що вони відомі. Це визначеність. Це така собі впевненість у завтра. "Не буде дуже гірше, ніж у людей..."
... відняти свободу вибору, яку дають вища освіта, сага про рівноправність всіх з усіма. особливо гендерна, і бісівський одяг джинси...

зима не буває замість літа. Косовиця після Петрівки. Дівку треба видати заміж... десь так.

Як прикро, що вбився той текст... здається, він був ціліший, але ж... така його доля.

...А живи б я в 19 столітті, у сільській хаті. Прясти зимою, працювати на городі літом. Топити пічку, глядіти курей-корів-свиней. Вставати зі світанком. Насправді яка це штука, ніхто ж з нас не розуміє, списує на поетичну фігуру. А – бачити, як сходить сонце.
Мати упорядковане, як бамкання старого годинника, життя.
...19 років, отже - бути одруженою, мати дитину. Вже, може, й другу. Прясти-вишивати, співати пісень, сваритись за полотно. Прати на річці.
Оповідати малим казки, як чумаки за сіллю ходили, і про чаєчку-небогу.
Ходити щонеділі до церкви, відстоювати службу. Жити у світі, де проти чорта діє святий хрест, а ще краще – рогач. У світі, де святі живуть поряд, на образах, а у свої дні ходять по леваді за городом. Знати перекази й прикмети, про Параскеву-П”ятницю і Миколу Мирликійського...
Не мати уявлень навіть... про екзистенцію, чи про вищу освіту, як клас. Слова такого – клас – не знати.

Дууже фігово виходить передати. Але мені ввижається це. Хоч живу я вдома, з водопровідним краном і комп”ютером, і дуже лінюся варити їсти.

Клоя, це думання почалося з Карпат. І кудись воно приводить. Ось, вже повело. Так.
А ще, пропри все моє – точно знаю, що живи тоді – це було б село, селяни. Бо нема в роді Білої гвардії, і дворян, здається, теж нема. Ось така нам я, сільська місцевість.
Чи це однозначно? І знаєте, сумніваюсь я, що це погано чи ганебно там.

Ось такий в мене вийшов екскурс у генетично-підсвідоме. Хай мені кажуть, що це рефлеси, фізіологія. Я скажу: так. Рефлекси, пам”ять роду... знаю, дуже пафосно. Але такі речі часом розумніші за власні мегаосвітні переконання.

Наплутала-наплутала, і все ж таки – воно десь так.
Й, як на мене – воно на краще.
Ну що – традиція і традиційність?
Хто знає.
Побачим.

Йо, ну як мені жаль отой перший текст...
Та дарма, на цей подивимось...

@музыка: колядки

@настроение: відновлення стану - марудна робота

@темы: усьо. традиція і традиційне