Отже, треба заводити звичку виконувати обіцянки... Цю штуку варто було написати раніше, то й виглядала б вона по-іншому. Вже було кілька варіантів, але не ставало паперу/часу/сну...
Ця фраза, трохи незграбна, крутилася давно:
Є небагато людей, яких можна сплутати з домом. Навіть якщо це відчуття приходило кілька разів, а так - не усвідомлюєш. Але - було...
Коли можна сховати носа в чужий светер і зробити вигляд, та й повірити, що нічого більше не існує, як мінімум - нічого страшного. "Я - в домике". Мур...
Коли, не замовкаючи, можеш оповідати про різні дрібнички: кицьку/контрольну/нову спідницю/врешті-решт просто листя на деревах. Знаєте, це трохи нагадує щебет дитини-дошкільнятка про знайдене дуже-дуже гарне синє скельце (по меншій мірі, за смисловим навантаженням - якщо дивитись з раціональних позицій). А тебе слухають. І не роблять вигляд - а саме слухають. Мама може сказати:"Оль, я зайнята." Ти - не говориш. Мабуть тому, що рідше мене бачиш.
В моєму цвіріньканні за три роки змінилось небагато - школа на інститут, а ще додалося трохи іронічності і мовчання. Це - якщо вдуматись і проаналізувати. А так - я, мабуть, змінююсь, але не помічаю, як дорослішаю. Лише в окремих словах... та їх легше забувати. Робити вигляд. Ховати пам"ять про них за безтурботною посмішкою.
З тобою можна йти і не паритись, що сказати або як "випендритись", просто йти і дивитись навколо, і рахувати листочки, квіточки, горобців і бакланів. З тобою можна просто гуляти.
А ще - тебе можна вкусити за вухо і знати, що ти не зробиш далекоідучих висновків. Хоча я вже розумію, що людина не може взагалі не робити з цього висновків. це було б дурницею.
Ти залишаєшся людиною, на яку я можу розраховувати. І яка "все владнає". І справа не у фактажному доведенні, а у відчуттях.
В тобі до чортиків багато фрагментів ідеального, того, як варто поводитись, і яким варто бути. Не переймайся, не 100%. Це кльово.
Але я не знаю відповіді на те питання. Чому ви всі говорите, який я класний, а потім ідете? Я не можу пояснити. Так виходить. Причини...Це незакономірно, важко пояснити, але так. Мусило бути.
дякую тобі за те, що ти є, за оберемок яскравих спогадів, які можна перебирати у хмарну погоду (на вулиці чи всередині)і добре, що все є так, як є. На тому місці. Без глобальних змін.
Хоча вони ніколи не питають, коли приходити, і в який бік перевертати реальність.
я оце думаю: що краще - щоб ти це бачив, чи щоб ти цього не бачив?