АЛЬБА
Забулькав чайник – Аврора згасла.
Достиг сніданок – а Ви ще мертві.
Канапка впала до неба маслом,
Бо що канапці – закони Мерфі…
На вибір кава і склянка соку.
Собаки Ваші Вам лижуть скроні.
Хто Вам художник – той вже високо.
А ті, хто поруч – усі сторонні.
Пульсують тіні. Прокиньтесь, пані!
Ваш профіль глибшає на портреті.
Ковтнули голос півні парканні,
Забувши, зайві вони, чи треті.
Не бійтесь, пані – Ваш ангел з Вами…
Пролийте каву на жертву ранку…
І, ледь торкнувши віконні рами,
Зефірний трепет пройме фіранку.
я сьогодні увечері ішла моїм Києвом, від Софіївської до Золотих, дивилася в синє й прозоре небо й декламувала цю річ, насправді лиш перші чотири рядки, мене несло
і я відчувала живе, відчувала цю мить, знала, що це одне зі справжніх
і що вірш цей плюс небо плюс те, що всередині
таке диво
яке в тисячу разів важливіше хлопців, що є чи нема, різних питань важливих, пар і всього такого, і навіть "раптом справді мене ніхто не любить", то може й на краще, що той Ніхто вж едесь.
минається вірю минеться, самонадіяність, ну то й що
всебудедобре
я був сьодні, був, справжній
і це більше, ціліше, важливіше, ніж будь-які гендерні студії.
так