закон танго
ті фрагменти начиток, які видаються мені текстами, або не видаються. те, що мені хочеться викласти. at last.
букв багато.
можна читати порціями.
читать дальше
1.
"Ти завжди знала: львів”янин – це покликання. Ти народилась і виросла у Своєму місті, під доброзичливою посмішкою Старого Лева, який забавляв лапою немовля у візочку, втішав засмучену школярку з важким портфелем і стрічками в косах, з гордістю і трохи тривожно проводжав провулками тебе, гарну панночку на високих підборах, коли поспішала на побачення. Змінювались знайомі, друзі, кохані, навіть батьки старішали... разом з тим ставали такими малими і безпомічними... Він не змінювався. Не зраджував. Не йшов від тебе до іншої/іншого.
Він дуже старався не плакати, коли ти їхала. Над містом висіла невиразна мряка. Старий Лев ховав обличчя у скуйовджену гриву... А батьки казали: бачиш, тебе проводжає дощ, це добра ознака...
Він дарував тобі квіти кожної весни, цілі галявини – жовті та сині. Ти перша серед знайомих помічала прихід весни. Він водив тебе найпотаємнішими провулками і показував маленькі дива: стару скульптуру, розквітлу яблуню чи замерзлий водоспад бурульок. Водив на дахи, від краєвидів з яких просто памороки забивало.
Ти навіть на зустрічі ніколи не спізнювалась... Ти думала, що схема вулиць Твого міста відбита у тобі, немов візерунок ліній на долоні. Ти знала, що це залишиться в тобі навіть тоді, коли ти забудеш геть усі „явкиі паролі”.
Чи ти його любила? Не питала ніколи.... Та ти не існувала без нього просто. Як сказала колись одна знайома: „А я не зможу звідси надовго. Я перемножена на це місто”. І навпаки. Тобі потрібні були його старі особняки й прадавня бруківка так само, як вранішній ковток кави. Ну який же львів”янин без кави? Ніякий...
Ти гріла його стіни своїми долонями, а він веселив тебе псами й воронами, і вітав яскравими написами штибу: „Кохане сонечко!”
Не живе риба без води...
Ти приїхала вчитись у столицю. „Смітницю”, як сумно жартуєш ти. Тут було страх як брудно.Пляшки, пластик, папірці у різних варіаціях... Місцеві жителі донести цей „скарб” до урни були хронічно нездатні.
Люди були злі страшенно. Так ніби їх мета – проковтнути свого сусіда, прожувати й чоботи виплюнути. Недобрі. І не з якоїсь причини, а просто так. Проїзд у транспорті для тебе кожного разу закінчувався питтям таблеток. „Не можна так нервуватись” – казали по телефону батьки. Дякую, це відомо. А як можна? А як можна так жити?
Ти жила, немов всередині мильної бульбашки. Слизько, страшно і зовсім ні за що учепитись... Ще додавали сусідки в гуртожитку, порція непроминального шоку....
Ти не можеш в цьому місті. Серед пластику і бетону. Свічок багатоповерхівок і брудного асфальту. Ти метро боїшся, чорт забирай... А ще – російська....
Ти вирішила – все до біса. Вища освіта, повага батьків.... до біса. Їдеш додому. Будеш там ... морозиво продавати. Правда, ти вже разів 10 так вирішувала.
Ця лавочка від твоїх сліз вже промокла. Може, тут навесні тюльпани виростуть? Як в андерсонівських казках? Хоча ні, в такому місті не ростуть тюльпани...
Боже, поможи мені. Ну хай вже визначиться хоч щось..."
2.
"Он родился в Российской империи, в волшебном городе Киеве, матери Городов русских, в самом конце ХІХ столетия. Его родители были из обедневших дворян. Они считали самым главны для сына хорошее образование. С детства Алеша мечтал о том, как вырастет и обязательно будет офицером, таким же красивым, как он видел их на праздничных парадах; таким же совершенным, как казались ему тогда заходившие в гости отцовы друзья.
„Николка, выпивший три бокала, бегал к себе за платком и в передней (когда никто не видит, можно быть самим собой) припал к вешалке. Кривая шашака Шервинского со сверкающей золотом рукоятью. Подарил персидский принц. Клинок дамасский. И принц не дарил, и клинок не дамасский, но верно – красивая и дорогая. Мрачный маузер на ремнях в кобуре. Карасев „стейер” – вороненое дуло. Николка припал к холодному дереву кобуры, трогал пальцами хищный маузеров нос и чуть не заплакал от волнения. Захотелось драться сейчас же, сию минуту, там за постом, на снежных полях” (М.Булгаков, „Белая гвардия”)
Александровская гимназия, а после нее – Университет. Золотое время, золотое счастье…
… естественно, «пришла пора, и он влюбился». Девушка была красива неимоверно, при этом необыкновенная чудачка. Подруги, если б у нее таковые имелись (он, по крайней мере, ни разу их не встечал. Станно было – молодая барышня, и без сонма подружек), давно бы прозвали ее крайне эксцентричной особой. Гулять любила исключительно погожими лунными вечерами, театров и кино вовсе не признавала. Как-то отругала его за подаренный букет, мол пошлость и предрассудок, а потом ему показалось, будто она плакала над этими цветами.
При этом была нежна, мечтательна и очень, просто очень рассеянна. Она могла множество раз пересказывать легенды о Доме с химерами или парке около Мариинского дворца, но при этом переходила оживленную дорогу, словоно безлюдную улицу, и несколько раз ее чуть не покалечил экипаж… он тогда едва голову не потерял, все умолял никогда, никогда больше не поступать так безрассудно. Она соглашалась, улыбка ее была странна, будто она не очень понимала, о чем ее просят…. Этих обещаний было ненадолго. В следующий раз она болтала ногами, сидя на парапетике около Царского сада, и он холодел при мысли, что за спиной – обрыв…
Лота, как он называл ее (да, именно «Страданья молодого Вертера»), напрочь отказывалась знакомить его с родителями, обращая все в шутку, мол, что ему нужно – она или особняк с приданым?. И вообще, втиснуть их знакомство ну хоть в какие-то рамки «так принято» решительно не удавалось. Она была – как бы ни звучал пошло и банально этот эпитет – необыкновенна. И, что его чрезвычайно радовало, вовсе не пользовалась этими жеманными трюками, которые среди барышень его круга были прочно связаны с понятием «женить» на себе объект симпатии…
В общем, влюбится Алексей стремительно, безрассудно (ах, да о каком рассудке могла идти речь), безнадежно просто до неприличия. То есть вел себя, как истинный влюбленный дурак… Ах, она понимала это прекрасно, и пользовалась этим элегантно и с размахом… Он голову терял, думая, как ее удивить… когда-то она искренне обрадовалась серебряным колокольчикам, которые напомнили ей хор Благовещенского собора, а вскора презрительно отвернулась от фамильного колье… Неделю после этого разговаривать с ним не хотела…
Человеку свойственно привыкать к условиям окружающей действительности. Влюбенному – к чудачествам объекта страсти – тем более. И вскоре он, не задумываясь, гулял с ней по крышам, учился отличать «хорошие» и «недобрые» дороги и слушал легенды о Городе, в котором он вырос, Городе, который оказался совсем другим с ее словами…
Завертелась революция в Киеве. Последний раз увидевшись, он умолял ее бежать, заклинал пообещать, что она спасется, и все будет в порядке… и они увидятся потом, когда минует смутное время. Она смотрела с тоской, почти со слезами, и молча гладила его по щеке… Уходя, не оборачиваясь, он с надеждой и страхом думал «а вдруг и вправду, ну хоть немного?… и мы встретимся снова, когда вернуться наши времена…»
Вот и все…
…он удирал. А что предлагалось делать с разряженным кольтом и десятком большевиков перед носом? Вверх-вверх, от подола по Андреевской улице, до горы справа и слева, там по лестнице наверх, никак не успеешь, его таки настигает большевистская вооруженная рвань… И тут безумно: не по лестнице! А напрямик, над обрывом… как учила она, когда ходили по перилам «Если будет очень нужно – можно по воздуху». Шаг… обрыв.
После смерти мирно спать под крестом нашему герою не судилось. «Тот, кто умирает с помощью духа Города, не умирает насовсем». Собственно, прояснилось и с оригинальностями его возлюбленной. Обиделся он, конечно, за все эти мелодраматические истории, да и под крестом он, может быть, лежал с удовольствием. Но уж как сложилось. Так и продолжилось бытие дальше – уже призраком. Он видел все странные, фантастические даже перемены, которые происходили с Городом, со страной, с порядком. Но болело это ему уже не так сильно, как могло бы. В конце концов, это все же человеческая жизнь."
3.
Вона розплющила очі одного вечора у сутінках великого Міста. Протерла їх кулачками, потягнулась, здивовано роззирнулася і пішла гуляти серед різнокольорових тіней. Кожна шепотіла до неї щось своє – жовті лагідно голубили, пригортаючи до себе, зелені оповідали казки й відкривали двері в минуле, сині загрозливо гули «не ходи, не треба»… Вона ішла, усміхалася, дивувалась… скоро зустіла схожих на себе. Таких і не таких. Та це її не дуже й обходило. Головне – з ними можна було гратись.
Так народився на світ ще один дух великого Міста. Вірніш, народилася. Бо була це дівчинка.
Вона гралась із ліхтарями і обожнювала гуляти по тролейбусних дротах. Вона майже нічого не боялась, і часто намагалась розговорити дивних істот на Будинку з Химерами, успіх траплявся рідко. Краще були справи з атлантами та каріатидами на Ярославовім валу – під настрій вони оповідали багато історій із свого і чужого життя; історій, що пахли страшними таємницями, світлими ночами, віршами та клятвами, музикою…
Одна з каріатид просто обожнювала розповідати про тих, давніх, минулих людей – про театри, бали, дам у капелюшках і вечірніх туалетах, їх вишуканих супутників у фраках…
Вона не дуже добре розуміла, про що взагалі мова, але ці оповіді були такі чарівні…
Окремо було з ліхтарями:
«Улія йшла краєчком свого району. Жовті світляки висотних будинків гасли один за одним, потім знову спалахували, запрошуючи погратися. Відчувши її наближення, квапливо підморгували ліхтарі; Шаплюск, що очікував на розі великої і малої вулиць, затремтів, наче од вітру, і згас на цілу секунду.
- Чекав? – вона поклала руку на холодний бік.
Шаплюск був вразливіший за інших. Його мучили смуток і невиразні передчуття, він поспішав вилити їх Улії. Вона вислуховувала і ніколи не пояснювала, що його страх перед майбутнім складається з коливань напруги в мережі, невидимого поля навколо розхитаних дротів і сили вологого вітру.
- усе убуде гаразд. – вона обняла бетонний стовп, притулилася щокою, відчула на мить тугу та занепокоєння Шаплюска – і довіру, що приходила їм на зміну. Улія погладила напівзмите дощами оголошення «найму ква…», Шаплюск мигнув ледь помітно, попросив приходити частіше, Улія пообіцяла і рушила далі, вздовж вервечки хирлявих лип, уздовж великої вулиці, здорової і пружної, з чистим вологим асфальтом…»
Часом бувало так:
«Улія сиділа на чавунному поруччі над великою розв’язкою. Рух плив у десять потоків, один над одним, на мосту і під мостом, і в тунелі, прокладеному в землі, тунелі, що продувається теплим надземним вітром. Улія любила гру руху, любила відчувати цю площу у всій її складності і безупинності, вона завжди приходила сюди, прагнучи знайти спокій….» (М.і С.Дяченки, «Підземний вітер»)
Назагал породження Міста не водилися з тими, іншими – з людвою. Ніхто вже не пам’ятав, чому… але це вважалося поганим смаком. «У нас свої справи, у них - свої» - повчали її старші духи. Вона, звичайно, погоджувалась. Але прислухалась до цього так, як слухають порад бабці надягти шапку у весняний день.
Одного разу, гуляючи вечором, вона побачила серед дерев якусь дуже яскраву тінь. Підійшла роздивитись – і раптом виявилось, що це людина. Молодий хлопець. Він заговорив з нею, почав розповідати, що часто гуляє тут. Він знав багато про Місто, але якось по іншому, ніж вона. Так вони і почали звіряти власні версії життя.
Версії подібні до книг, тому:
«чтение, взятое в целом, дело очень подозрительное… В любом случае, читать такую толстую книгу означает долго оставатися в одиночестве. Долго оставаться без того, что вам необходимо, потому что чтение в четыре руки еще как-то не принято. Из-за этого писателя гложет совесть, и он пытается искупить свою вину. Пусть та прекрасная особа с быстрыми глазами и ленивыми волосами, которая почувствует себя одинокой, читая этот словарь и пробегая сквозь свой страх, как через темную комнату, знает, что ей следует сделать следующее. Со словарем под мышкой в полдень первой среды месяца она должна подойти к кондитерской на главной площади своего города. Там ее будет ждать юноша, который так же, как и она, почувствовал одиночество, теряя время на чтение этой книги. Пусть они вместе сядут за столик в кондитерской и сопоставят мужской и женский экземпляры своих книг. Между ними есть разница. Когда они сравнят короткую, выделенную курсивом фразу последнего письма женского и мужского экземпляра этого словаря, вся книга для них сложится в одно целое, как партия в домино, и тогда она перестанет иметь для них какой бы то ни было смысл. Они начнут бранить лексикографа, но им не стоит слишком увлекаться этим из-за того, что последует дальше, потому что то, что последует дальше, касается только их двоих и стоит гораздо дороже, чем любое чтение.» (Милорад Павич, «Хазарский словарь»)
Звырка словникыв ышла повним ходом, і не було великої різниці між її та його лексиконом. Правда, він ніяк не розумів запрошень погуляти дротами, відмовлявся ходити крізь стіни. Хвилювався, що вона захворіє, якщо намокне під дощем.
Але це були такі дрібницію Лише кілька слів у лексиконі…
І страшенно розпереживався, коли вона перейшла дорогу не зважаючи на машини. «Тебе ж збити могло, ну як ти не розумієш…». Ніяк особливо не розуміла, але.. вона вибачилась і сварка минулась… як і не було її.
Вони були у нього вдома, і було все так, зовсім по-іншому, немов кольорова веселка, як тепле сонце, як шепіт дерев уночі…. Геть усе. Так ніколи не бувало.
А потім він зник. Вона просто не могла його зустріти, хоч і ходила по всіх «їхніх» місцях. Так, ніби хтось їй відводив очі. Вона намагалась зайти до нього додому. Її не пропустили стіни.
Старші духи суворо дивились на неї, щось таке говорили з осудом. Але… вони занадто старі й холодні, й уже перестали таке розуміти. Нехай забирають собі розсудливість. Нехай і далі живуть за своїми порядками. Якщо зможуть – нехай будуть з ними щасливі.
Вона вибрала. Вона хоче бути з Людиною. З тим, кого покохала. І якщо для цього доведеться піти до людей, стати однією з них – ну то й добре. Врешті-решт, там теж існує життя, просто цим занудам воно вже не треба.
Адже це – справжня пригода. А на справжню пригоду можна багато проміняти
Воно того варте, це точно.
4.
років з 14, коли почалася піліткова самоідентифікація, його весь час стібали за „націоналізм”. „Типу чого, патріот, в натурі? От чучело...” Після кількох вечірніх „з”ясовувань стосунків” і розмов „по панятіям” за ним визнали право бути таким, говорити виключно українською серед російсько- чи суржикомовного середовища, слухати свою музику і знати напам”ять Симоненкові вірші...
У кожного свої дивацтва, чи не так.
Він вступив на історичний факультет до університету. Сподіваних переконань та прагнення чогось робити побачив набагато менше, ніж сподівався. Та було кілька професорів, які тут, та й загалом, були китами науки, і незважаючи на вік, все ще лишалися небайдужими до світу і до своєї держави. Дивацтва співпали. І довгі потокові лекції, розмови над кістяками чи древніми манускриптами, чи просто довгі й запеклі (правда, трохи безсенсовні) дискусії потроху додавали до характеру: щось відпадало, а щось навпаки, визначалося.
„Легше усього говорити, що живеш у поганій державі та у погані часи. Трохи важче зрозуміти, що це держава твоя, відповідальність, отже, теж твоя. І це лише твій вибір – щось у ній змінити”.
Найпростіше говорити: якби я був прем”єром, все б налагодилося. Трохи важче змінювати світ, якщо ти – студент, що їхздить у тролейбусі. Важко, але можливо. Краще робити, ніж плакати. Або ніж радити, як робити іншим.
І ще – „якщо нічого не робити – нічого й не зробиш”.
Фінал аспірантури. Захист, нерви, „підкилимні інтриги”, але все ж схвальні відгуки. Перспективний молодий вчений, наше майбутнє... вони правда так про багатьох до нього і про багатьох пісял нього говорили, але то вже їх справа.
І ось – викладання. Наш Максим Олександрович – викладач історії Київської Русі у Києво-Могилянській академії. Поки веде семінари. Потокових лекцій не читає, але так навіть цікавіше.
Студенти радували. Студенти мали відкриті очі й хотіли говорити, хотіли ставити питання. І знову – довгі розмови над першоджерелами, суперечки і докази. І велике прагнення сказати їм „Любіть Україну!”. Але ж прямий текст такої заяви викликає смішки. Тому – говорив, наштовхував на питання, підколюював, стимулював, як умів.
Прагнув навчити любити це все... все своє. І робити зараз,Ю не чекаючи закінчення вузу чи зміни уряду. Робити, що можеш. Але робити зараз.
Студенти – істоти чудові, звичайно... але різні й часом глибоко специфічні. Ось спокою не давала одна „геніальна” дівчина, Богдана Гордієнко. Особа здібна й розумна, при цьому надміру ніжна і схильна до зайвих саморефлексій... Більшу частину часу й нервів вона мала звичку витрачати на жалкування за своєю гіркою долею – адже в Києві не кажуть „прошу будь-ласка” і кидають сміття. Максиму здавалося, що якби її не чіпати, вона б цілодобово сиділа і страждала, не їла й не пила. Притому, що дівчина не була дурепою, і мала серйозні здібності, тільки що користалась ними так – по мінімуму... „Треба вчити дівчину говорити з навколишнім світом”. На розмови Дана не виходила, а якось різко відповіла, що мовляв, корінний киянин, тобто він, до хамства звик з дитинства. От і дорікає. Йому. Максиму Олександровичу, лайка мабуть вухо не ріже.
Ах так! Хамське місто Київ! Ну добре, шановна. Ваша самостійна робота – зібрати і принести мені п”ять сюжетів київських міських легенд. З”ясуєте для себе, що таке „мать городов Русских”. Можете бути вільні.
„Нічого”, думав він – „лише на користь піде...”
Ще, буквально з дитинства, у нього були дуже свої такі стосунки з Києвом. Починалося з легенд і байок, які розказував дідусь, гуляючи з ним по вихідним: „А знаєш, хто раніше живу оон-тому будинку?”. Здавалося. Що все місто населене героями цих казок: стрункими чоловіками в пенснеі дамами з парасольками. А також Чеширськими котами та пам”ятниками, які обов”язково оживають вночі.
У школі потрапив до гуртка історичного краєзнавства. Трохи археології, географії, топографії, недільні тренування на місцевості, і знову – байки і легенди про Місто. Мабуть те, що він пішов на історичний після школи, було логічним продовженням всього цього.
А ще, перебираючи на квартирі в дідуся старі папери, ти знайшов кілька фотографій прадіда і його родини. Там взагалі історія. Близька до містичної. І якось так випливло. Виявилося, що кілька місяців прадід працював в уряді Скоропадського, ледь не замміністром освіти. Максим подумав... ще трохи подумав... то це ж справжнє дослідження! Мали зберегтися якісь документи, підтвердження, може свідчення чи згадки. І вирішив цю історію розкопати.
І мавши кілька вільних від студентів годину, вирушив до корпусу Староакадемічної бібліотеки.
те. що претендувало бути загальною начиткою. трохи меншої художньої якості...
Cвіт може бути різним. Це відомо. Я не знаю як... кожен має свою думку. Але я хочу говорити про Місто. Жити про місто. І, як дасть Бог, зіграти про Місто.
Я не знаю, що вийде. Я розумію, що це суб”єктив. І стан. І не лише мої слова тут діють....
Я хочу сюди трохи цитат. Сказати ще іншими словами. Я сподіваюсь, ми всі, клжен своє почуємо. І ще щось далі про це-моє-важливе скажете чи відчуєте ви-ми-та-штука, яку ми зіграємо.
Може бути по-різному. так
Хочешь, я расскажу тебе про свой город? Я сегодня опять была там - гуляла по его улицам, вдыхала августовский ночной воздух и чувствовала себя абсолютно счастливой. В который раз прошлась по плохо освещенным улочкам - следы моих берцев, ботинок и кроссовок оттуда, наверное, можно стереть только выкорчевав асфальт - пробежалась по аллеям-воспоминаниям, где на каждом углу маячки про людей, поцелуи, прогулянные уроки и старые сказки, приседала на каменных бордюрах и перилах, отполированных не одной парой моих джинсов, загадывала, вспоминала, а потом, просто ни о чем не думая, растворялась в шорохе велосипедной шины по камням.
Останавливалась возле файр-дэнсэров, рисующих огненные круги в потемневшем воздухе, и сбежала от синей бензиновой змейки, вознамерившейся облизать мой ботинок, гладила огромную белоснежную хаски, перебежавшую мне дорогу, три минуты прожила под ритм там-тамов мальчикоа, присевших отдохнуть на полуторатысячелетний камень, знаменовавший основание Киева, заходила в крохотную палаточную церковь, открытую ночью. Сгорела от стыда под осуждающим взглядом смотрителя храма - мальчика, по виду напоминающего троещинского качка, у которого спросила, сколько стоит предложенная им свечка, и сбежала вниз к альма-матер под щебет французко-английско-итальянской речи прохожих, мимо янтарных ламп в окнах кафешек, светящихся зеленых глаз огромного черного кота, устроившегося на стенке булгаковского домаи выпила чашку обжигающе-черного кофе в ритме джаза.
Возможно, я никогда не пройдусь с тобой по брусчатке Андреевского спуска, не выпью пива на старинной деревянной лестнице, ведущей от Исторического к фоллаутовской промзоне в центре Киева и не постою на уступе, с которого видна ровно половина города за тяжелой цепью декоративной ограды, которую так любила моя прабабка. Ты узнаешь меня, как только ступишь на перон в моем городе, ведь я - его часть, я-молекулы его камней, фонарей и улиц, ненадолго сгрупировавшиеся в рыже-сероглазом порядке.
И если моего странного счастья не достанет, чтобы безболезненно свврнуть себе шею на очередном повороте, когда придет время, в августовский теплый вечер я, пожалуй, уйду в сгущающийся ночной воздух вокруг Исторички, и не вспомню вернуться
Soviz
І ще
„Бо бабця виявилася значно щедрішою у тому, що можна вважати спадщиною.
Бабця подарувала мені це місто. Куди б я не пішов, тепло її перед-тим-перебування вже мене гріє. Будинок. В якому вона народилася, виявився філіалом художнього музею. Школа, де вона вчилася, біля базарчика, де я купую продукти, її колишня гімназія – навпроти моєї колишньої школи. Будинок, у якому вона поселилася, - у тому кварталі, в якому я прожив усе своє життя. І так далі. Не кажу вже про вулиці, якими вона ходила.
Таке ж трапляється й у Львові. Хоч і не з такою напругою.
Шкода, що я ніколи не був у Відні. Вона мешкала там багато років. Але знаю, що, потрапивши колись туди, не чутимуся чужим. Щось та й впізнається, десь відчується певне тепло. Таку вже я отримав спадщину.”
Тарас Прохасько
І ще
«Как многоярусные соты, дымился и шумел и жил Город. Прекрасный в морозе и тумане на горах, над Днепром. Целыми днями винтами шел из бесчисленных труб дым к небу. Улицы курились дымкой, и скрипел сбитый гигантский снег. И в пять, и в шесть, и в семь этажей громоздились дома. Днем их окна были черны, а ночью горели рядами в тено-синей выси. Цепочками, сколько хватало глаз, как драгоценные камни, сияли электрические шары. Высоко подвешенные на закорючках серых длинных столбов. Днем с приятным ровным гудением бегали трамваи с желтыми соломенными пухлыми сиденьями, по образцу заграничных. Со ската на скат. Покрикивая, ехали извозчики, и темные воротники – мех серебристый и черный – делали женские лица загадочными и красивыми.
Сады стояли безмолвные и спокойные, отягченные белым, нетронутым снегом. И было садов в Городе так много, как ни в одном городе мира. Они раскинулись повсюду огромными пятнами, с аллеями, каштанами, оврагами, кленами и липами.
Сады красовались на прекрасных горах, нависших над Днепром, и, уступами поднимаясь, расширяясь, порою пестря миллионами солнечных пятен, порою в нежных сумерках царствовал вечный Царский сад. Старые сгнившие черные балки парапета не преграждали пути прямо к обрывам на страшной высоте. Отвесные стены, заметенные вьюгою, падали на нижние далекие террасы, а те расходились все дальше и шире, переходили в береговые рощи, над шоссе, вьющимся по берегу великой реки, и темная, скованная лента уходила туда, в дымку, куда даже с городских высот не хватает человеческих глаз. Где седые пороги, Запорожская Сечь, и Херсонес, и дальнее море.»
Передрук
Іти вулицею крізь зорі прозоре аквамаринове небо, осінньо-руді каштани, там далі – ах! – темно-сиза хмара, стигла, соковита… солодка; тінь від дерев, на відміну від…, спокійна швидкість руху, сповільнені кроки… я закушую вуста від близькості повітря дороги перехрестя, від присутності мого Міста, особисто для Кожного. Для всіх? Для кожного, хто в темі. це – ложа. Хрещуся на дзвіницю Софії, яка давно вже чітко асоціюється з певною особою. Кілька разів оглядаюсь і йду. З-за спини тролейбус. так. 18. вгадала.
Не така велика різниця між тим, що всередині мого тіла, в межах моєї шкіри, і тим, що поза її межами…
Я – шкіра – повітря з зірками й деревами каштанів… і сутінками, і ще чимось – все зводить подих і витискає сльози. Немає різниці. Або – вона досить невелика.
межа шкіри – умовність. щоб триматися і ходити. поводитися соціально.
Я не розчинилась…
Те, що всередині і те, що тут – одне.
На дно мого тіла, у п’яти, опали блискучі каштани. Лежать на сірому асфальті. Кров усередині, повітря зовні, не повітря – сині/лілові/сірі сутінки й зорі.
немає різниці. Я не бачу різниці. Її не повинно бути.
Мене не висвітлить на рентгені цієї вулиці.
Я не буду піщинкою, корком у судинах мого міста.
Я дихаю, пливу, іду. Ми з тобою однієї крові – ти і я.
Не так. Я – твоя кров. А отже, навпаки.
Что было дальше – откуда мне знать…
Я все это придумал, когда мне не хотелось спать
І навіть зайшовши до метро, я підіймала голову вгору і шепотіла до мозаїк та ліхтарів, пардон, люстр: привіт, коханий
Мені є чим дихати. І
Так ніхто не кохав?
моє...
виклала...
ось.
кубометри...
креатив?
сподіваюсь
букв багато.
можна читати порціями.
читать дальше
1.
"Ти завжди знала: львів”янин – це покликання. Ти народилась і виросла у Своєму місті, під доброзичливою посмішкою Старого Лева, який забавляв лапою немовля у візочку, втішав засмучену школярку з важким портфелем і стрічками в косах, з гордістю і трохи тривожно проводжав провулками тебе, гарну панночку на високих підборах, коли поспішала на побачення. Змінювались знайомі, друзі, кохані, навіть батьки старішали... разом з тим ставали такими малими і безпомічними... Він не змінювався. Не зраджував. Не йшов від тебе до іншої/іншого.
Він дуже старався не плакати, коли ти їхала. Над містом висіла невиразна мряка. Старий Лев ховав обличчя у скуйовджену гриву... А батьки казали: бачиш, тебе проводжає дощ, це добра ознака...
Він дарував тобі квіти кожної весни, цілі галявини – жовті та сині. Ти перша серед знайомих помічала прихід весни. Він водив тебе найпотаємнішими провулками і показував маленькі дива: стару скульптуру, розквітлу яблуню чи замерзлий водоспад бурульок. Водив на дахи, від краєвидів з яких просто памороки забивало.
Ти навіть на зустрічі ніколи не спізнювалась... Ти думала, що схема вулиць Твого міста відбита у тобі, немов візерунок ліній на долоні. Ти знала, що це залишиться в тобі навіть тоді, коли ти забудеш геть усі „явкиі паролі”.
Чи ти його любила? Не питала ніколи.... Та ти не існувала без нього просто. Як сказала колись одна знайома: „А я не зможу звідси надовго. Я перемножена на це місто”. І навпаки. Тобі потрібні були його старі особняки й прадавня бруківка так само, як вранішній ковток кави. Ну який же львів”янин без кави? Ніякий...
Ти гріла його стіни своїми долонями, а він веселив тебе псами й воронами, і вітав яскравими написами штибу: „Кохане сонечко!”
Не живе риба без води...
Ти приїхала вчитись у столицю. „Смітницю”, як сумно жартуєш ти. Тут було страх як брудно.Пляшки, пластик, папірці у різних варіаціях... Місцеві жителі донести цей „скарб” до урни були хронічно нездатні.
Люди були злі страшенно. Так ніби їх мета – проковтнути свого сусіда, прожувати й чоботи виплюнути. Недобрі. І не з якоїсь причини, а просто так. Проїзд у транспорті для тебе кожного разу закінчувався питтям таблеток. „Не можна так нервуватись” – казали по телефону батьки. Дякую, це відомо. А як можна? А як можна так жити?
Ти жила, немов всередині мильної бульбашки. Слизько, страшно і зовсім ні за що учепитись... Ще додавали сусідки в гуртожитку, порція непроминального шоку....
Ти не можеш в цьому місті. Серед пластику і бетону. Свічок багатоповерхівок і брудного асфальту. Ти метро боїшся, чорт забирай... А ще – російська....
Ти вирішила – все до біса. Вища освіта, повага батьків.... до біса. Їдеш додому. Будеш там ... морозиво продавати. Правда, ти вже разів 10 так вирішувала.
Ця лавочка від твоїх сліз вже промокла. Може, тут навесні тюльпани виростуть? Як в андерсонівських казках? Хоча ні, в такому місті не ростуть тюльпани...
Боже, поможи мені. Ну хай вже визначиться хоч щось..."
2.
"Он родился в Российской империи, в волшебном городе Киеве, матери Городов русских, в самом конце ХІХ столетия. Его родители были из обедневших дворян. Они считали самым главны для сына хорошее образование. С детства Алеша мечтал о том, как вырастет и обязательно будет офицером, таким же красивым, как он видел их на праздничных парадах; таким же совершенным, как казались ему тогда заходившие в гости отцовы друзья.
„Николка, выпивший три бокала, бегал к себе за платком и в передней (когда никто не видит, можно быть самим собой) припал к вешалке. Кривая шашака Шервинского со сверкающей золотом рукоятью. Подарил персидский принц. Клинок дамасский. И принц не дарил, и клинок не дамасский, но верно – красивая и дорогая. Мрачный маузер на ремнях в кобуре. Карасев „стейер” – вороненое дуло. Николка припал к холодному дереву кобуры, трогал пальцами хищный маузеров нос и чуть не заплакал от волнения. Захотелось драться сейчас же, сию минуту, там за постом, на снежных полях” (М.Булгаков, „Белая гвардия”)
Александровская гимназия, а после нее – Университет. Золотое время, золотое счастье…
… естественно, «пришла пора, и он влюбился». Девушка была красива неимоверно, при этом необыкновенная чудачка. Подруги, если б у нее таковые имелись (он, по крайней мере, ни разу их не встечал. Станно было – молодая барышня, и без сонма подружек), давно бы прозвали ее крайне эксцентричной особой. Гулять любила исключительно погожими лунными вечерами, театров и кино вовсе не признавала. Как-то отругала его за подаренный букет, мол пошлость и предрассудок, а потом ему показалось, будто она плакала над этими цветами.
При этом была нежна, мечтательна и очень, просто очень рассеянна. Она могла множество раз пересказывать легенды о Доме с химерами или парке около Мариинского дворца, но при этом переходила оживленную дорогу, словоно безлюдную улицу, и несколько раз ее чуть не покалечил экипаж… он тогда едва голову не потерял, все умолял никогда, никогда больше не поступать так безрассудно. Она соглашалась, улыбка ее была странна, будто она не очень понимала, о чем ее просят…. Этих обещаний было ненадолго. В следующий раз она болтала ногами, сидя на парапетике около Царского сада, и он холодел при мысли, что за спиной – обрыв…
Лота, как он называл ее (да, именно «Страданья молодого Вертера»), напрочь отказывалась знакомить его с родителями, обращая все в шутку, мол, что ему нужно – она или особняк с приданым?. И вообще, втиснуть их знакомство ну хоть в какие-то рамки «так принято» решительно не удавалось. Она была – как бы ни звучал пошло и банально этот эпитет – необыкновенна. И, что его чрезвычайно радовало, вовсе не пользовалась этими жеманными трюками, которые среди барышень его круга были прочно связаны с понятием «женить» на себе объект симпатии…
В общем, влюбится Алексей стремительно, безрассудно (ах, да о каком рассудке могла идти речь), безнадежно просто до неприличия. То есть вел себя, как истинный влюбленный дурак… Ах, она понимала это прекрасно, и пользовалась этим элегантно и с размахом… Он голову терял, думая, как ее удивить… когда-то она искренне обрадовалась серебряным колокольчикам, которые напомнили ей хор Благовещенского собора, а вскора презрительно отвернулась от фамильного колье… Неделю после этого разговаривать с ним не хотела…
Человеку свойственно привыкать к условиям окружающей действительности. Влюбенному – к чудачествам объекта страсти – тем более. И вскоре он, не задумываясь, гулял с ней по крышам, учился отличать «хорошие» и «недобрые» дороги и слушал легенды о Городе, в котором он вырос, Городе, который оказался совсем другим с ее словами…
Завертелась революция в Киеве. Последний раз увидевшись, он умолял ее бежать, заклинал пообещать, что она спасется, и все будет в порядке… и они увидятся потом, когда минует смутное время. Она смотрела с тоской, почти со слезами, и молча гладила его по щеке… Уходя, не оборачиваясь, он с надеждой и страхом думал «а вдруг и вправду, ну хоть немного?… и мы встретимся снова, когда вернуться наши времена…»
Вот и все…
…он удирал. А что предлагалось делать с разряженным кольтом и десятком большевиков перед носом? Вверх-вверх, от подола по Андреевской улице, до горы справа и слева, там по лестнице наверх, никак не успеешь, его таки настигает большевистская вооруженная рвань… И тут безумно: не по лестнице! А напрямик, над обрывом… как учила она, когда ходили по перилам «Если будет очень нужно – можно по воздуху». Шаг… обрыв.
После смерти мирно спать под крестом нашему герою не судилось. «Тот, кто умирает с помощью духа Города, не умирает насовсем». Собственно, прояснилось и с оригинальностями его возлюбленной. Обиделся он, конечно, за все эти мелодраматические истории, да и под крестом он, может быть, лежал с удовольствием. Но уж как сложилось. Так и продолжилось бытие дальше – уже призраком. Он видел все странные, фантастические даже перемены, которые происходили с Городом, со страной, с порядком. Но болело это ему уже не так сильно, как могло бы. В конце концов, это все же человеческая жизнь."
3.
Вона розплющила очі одного вечора у сутінках великого Міста. Протерла їх кулачками, потягнулась, здивовано роззирнулася і пішла гуляти серед різнокольорових тіней. Кожна шепотіла до неї щось своє – жовті лагідно голубили, пригортаючи до себе, зелені оповідали казки й відкривали двері в минуле, сині загрозливо гули «не ходи, не треба»… Вона ішла, усміхалася, дивувалась… скоро зустіла схожих на себе. Таких і не таких. Та це її не дуже й обходило. Головне – з ними можна було гратись.
Так народився на світ ще один дух великого Міста. Вірніш, народилася. Бо була це дівчинка.
Вона гралась із ліхтарями і обожнювала гуляти по тролейбусних дротах. Вона майже нічого не боялась, і часто намагалась розговорити дивних істот на Будинку з Химерами, успіх траплявся рідко. Краще були справи з атлантами та каріатидами на Ярославовім валу – під настрій вони оповідали багато історій із свого і чужого життя; історій, що пахли страшними таємницями, світлими ночами, віршами та клятвами, музикою…
Одна з каріатид просто обожнювала розповідати про тих, давніх, минулих людей – про театри, бали, дам у капелюшках і вечірніх туалетах, їх вишуканих супутників у фраках…
Вона не дуже добре розуміла, про що взагалі мова, але ці оповіді були такі чарівні…
Окремо було з ліхтарями:
«Улія йшла краєчком свого району. Жовті світляки висотних будинків гасли один за одним, потім знову спалахували, запрошуючи погратися. Відчувши її наближення, квапливо підморгували ліхтарі; Шаплюск, що очікував на розі великої і малої вулиць, затремтів, наче од вітру, і згас на цілу секунду.
- Чекав? – вона поклала руку на холодний бік.
Шаплюск був вразливіший за інших. Його мучили смуток і невиразні передчуття, він поспішав вилити їх Улії. Вона вислуховувала і ніколи не пояснювала, що його страх перед майбутнім складається з коливань напруги в мережі, невидимого поля навколо розхитаних дротів і сили вологого вітру.
- усе убуде гаразд. – вона обняла бетонний стовп, притулилася щокою, відчула на мить тугу та занепокоєння Шаплюска – і довіру, що приходила їм на зміну. Улія погладила напівзмите дощами оголошення «найму ква…», Шаплюск мигнув ледь помітно, попросив приходити частіше, Улія пообіцяла і рушила далі, вздовж вервечки хирлявих лип, уздовж великої вулиці, здорової і пружної, з чистим вологим асфальтом…»
Часом бувало так:
«Улія сиділа на чавунному поруччі над великою розв’язкою. Рух плив у десять потоків, один над одним, на мосту і під мостом, і в тунелі, прокладеному в землі, тунелі, що продувається теплим надземним вітром. Улія любила гру руху, любила відчувати цю площу у всій її складності і безупинності, вона завжди приходила сюди, прагнучи знайти спокій….» (М.і С.Дяченки, «Підземний вітер»)
Назагал породження Міста не водилися з тими, іншими – з людвою. Ніхто вже не пам’ятав, чому… але це вважалося поганим смаком. «У нас свої справи, у них - свої» - повчали її старші духи. Вона, звичайно, погоджувалась. Але прислухалась до цього так, як слухають порад бабці надягти шапку у весняний день.
Одного разу, гуляючи вечором, вона побачила серед дерев якусь дуже яскраву тінь. Підійшла роздивитись – і раптом виявилось, що це людина. Молодий хлопець. Він заговорив з нею, почав розповідати, що часто гуляє тут. Він знав багато про Місто, але якось по іншому, ніж вона. Так вони і почали звіряти власні версії життя.
Версії подібні до книг, тому:
«чтение, взятое в целом, дело очень подозрительное… В любом случае, читать такую толстую книгу означает долго оставатися в одиночестве. Долго оставаться без того, что вам необходимо, потому что чтение в четыре руки еще как-то не принято. Из-за этого писателя гложет совесть, и он пытается искупить свою вину. Пусть та прекрасная особа с быстрыми глазами и ленивыми волосами, которая почувствует себя одинокой, читая этот словарь и пробегая сквозь свой страх, как через темную комнату, знает, что ей следует сделать следующее. Со словарем под мышкой в полдень первой среды месяца она должна подойти к кондитерской на главной площади своего города. Там ее будет ждать юноша, который так же, как и она, почувствовал одиночество, теряя время на чтение этой книги. Пусть они вместе сядут за столик в кондитерской и сопоставят мужской и женский экземпляры своих книг. Между ними есть разница. Когда они сравнят короткую, выделенную курсивом фразу последнего письма женского и мужского экземпляра этого словаря, вся книга для них сложится в одно целое, как партия в домино, и тогда она перестанет иметь для них какой бы то ни было смысл. Они начнут бранить лексикографа, но им не стоит слишком увлекаться этим из-за того, что последует дальше, потому что то, что последует дальше, касается только их двоих и стоит гораздо дороже, чем любое чтение.» (Милорад Павич, «Хазарский словарь»)
Звырка словникыв ышла повним ходом, і не було великої різниці між її та його лексиконом. Правда, він ніяк не розумів запрошень погуляти дротами, відмовлявся ходити крізь стіни. Хвилювався, що вона захворіє, якщо намокне під дощем.
Але це були такі дрібницію Лише кілька слів у лексиконі…
І страшенно розпереживався, коли вона перейшла дорогу не зважаючи на машини. «Тебе ж збити могло, ну як ти не розумієш…». Ніяк особливо не розуміла, але.. вона вибачилась і сварка минулась… як і не було її.
Вони були у нього вдома, і було все так, зовсім по-іншому, немов кольорова веселка, як тепле сонце, як шепіт дерев уночі…. Геть усе. Так ніколи не бувало.
А потім він зник. Вона просто не могла його зустріти, хоч і ходила по всіх «їхніх» місцях. Так, ніби хтось їй відводив очі. Вона намагалась зайти до нього додому. Її не пропустили стіни.
Старші духи суворо дивились на неї, щось таке говорили з осудом. Але… вони занадто старі й холодні, й уже перестали таке розуміти. Нехай забирають собі розсудливість. Нехай і далі живуть за своїми порядками. Якщо зможуть – нехай будуть з ними щасливі.
Вона вибрала. Вона хоче бути з Людиною. З тим, кого покохала. І якщо для цього доведеться піти до людей, стати однією з них – ну то й добре. Врешті-решт, там теж існує життя, просто цим занудам воно вже не треба.
Адже це – справжня пригода. А на справжню пригоду можна багато проміняти
Воно того варте, це точно.
4.
років з 14, коли почалася піліткова самоідентифікація, його весь час стібали за „націоналізм”. „Типу чого, патріот, в натурі? От чучело...” Після кількох вечірніх „з”ясовувань стосунків” і розмов „по панятіям” за ним визнали право бути таким, говорити виключно українською серед російсько- чи суржикомовного середовища, слухати свою музику і знати напам”ять Симоненкові вірші...
У кожного свої дивацтва, чи не так.
Він вступив на історичний факультет до університету. Сподіваних переконань та прагнення чогось робити побачив набагато менше, ніж сподівався. Та було кілька професорів, які тут, та й загалом, були китами науки, і незважаючи на вік, все ще лишалися небайдужими до світу і до своєї держави. Дивацтва співпали. І довгі потокові лекції, розмови над кістяками чи древніми манускриптами, чи просто довгі й запеклі (правда, трохи безсенсовні) дискусії потроху додавали до характеру: щось відпадало, а щось навпаки, визначалося.
„Легше усього говорити, що живеш у поганій державі та у погані часи. Трохи важче зрозуміти, що це держава твоя, відповідальність, отже, теж твоя. І це лише твій вибір – щось у ній змінити”.
Найпростіше говорити: якби я був прем”єром, все б налагодилося. Трохи важче змінювати світ, якщо ти – студент, що їхздить у тролейбусі. Важко, але можливо. Краще робити, ніж плакати. Або ніж радити, як робити іншим.
І ще – „якщо нічого не робити – нічого й не зробиш”.
Фінал аспірантури. Захист, нерви, „підкилимні інтриги”, але все ж схвальні відгуки. Перспективний молодий вчений, наше майбутнє... вони правда так про багатьох до нього і про багатьох пісял нього говорили, але то вже їх справа.
І ось – викладання. Наш Максим Олександрович – викладач історії Київської Русі у Києво-Могилянській академії. Поки веде семінари. Потокових лекцій не читає, але так навіть цікавіше.
Студенти радували. Студенти мали відкриті очі й хотіли говорити, хотіли ставити питання. І знову – довгі розмови над першоджерелами, суперечки і докази. І велике прагнення сказати їм „Любіть Україну!”. Але ж прямий текст такої заяви викликає смішки. Тому – говорив, наштовхував на питання, підколюював, стимулював, як умів.
Прагнув навчити любити це все... все своє. І робити зараз,Ю не чекаючи закінчення вузу чи зміни уряду. Робити, що можеш. Але робити зараз.
Студенти – істоти чудові, звичайно... але різні й часом глибоко специфічні. Ось спокою не давала одна „геніальна” дівчина, Богдана Гордієнко. Особа здібна й розумна, при цьому надміру ніжна і схильна до зайвих саморефлексій... Більшу частину часу й нервів вона мала звичку витрачати на жалкування за своєю гіркою долею – адже в Києві не кажуть „прошу будь-ласка” і кидають сміття. Максиму здавалося, що якби її не чіпати, вона б цілодобово сиділа і страждала, не їла й не пила. Притому, що дівчина не була дурепою, і мала серйозні здібності, тільки що користалась ними так – по мінімуму... „Треба вчити дівчину говорити з навколишнім світом”. На розмови Дана не виходила, а якось різко відповіла, що мовляв, корінний киянин, тобто він, до хамства звик з дитинства. От і дорікає. Йому. Максиму Олександровичу, лайка мабуть вухо не ріже.
Ах так! Хамське місто Київ! Ну добре, шановна. Ваша самостійна робота – зібрати і принести мені п”ять сюжетів київських міських легенд. З”ясуєте для себе, що таке „мать городов Русских”. Можете бути вільні.
„Нічого”, думав він – „лише на користь піде...”
Ще, буквально з дитинства, у нього були дуже свої такі стосунки з Києвом. Починалося з легенд і байок, які розказував дідусь, гуляючи з ним по вихідним: „А знаєш, хто раніше живу оон-тому будинку?”. Здавалося. Що все місто населене героями цих казок: стрункими чоловіками в пенснеі дамами з парасольками. А також Чеширськими котами та пам”ятниками, які обов”язково оживають вночі.
У школі потрапив до гуртка історичного краєзнавства. Трохи археології, географії, топографії, недільні тренування на місцевості, і знову – байки і легенди про Місто. Мабуть те, що він пішов на історичний після школи, було логічним продовженням всього цього.
А ще, перебираючи на квартирі в дідуся старі папери, ти знайшов кілька фотографій прадіда і його родини. Там взагалі історія. Близька до містичної. І якось так випливло. Виявилося, що кілька місяців прадід працював в уряді Скоропадського, ледь не замміністром освіти. Максим подумав... ще трохи подумав... то це ж справжнє дослідження! Мали зберегтися якісь документи, підтвердження, може свідчення чи згадки. І вирішив цю історію розкопати.
І мавши кілька вільних від студентів годину, вирушив до корпусу Староакадемічної бібліотеки.
те. що претендувало бути загальною начиткою. трохи меншої художньої якості...
Cвіт може бути різним. Це відомо. Я не знаю як... кожен має свою думку. Але я хочу говорити про Місто. Жити про місто. І, як дасть Бог, зіграти про Місто.
Я не знаю, що вийде. Я розумію, що це суб”єктив. І стан. І не лише мої слова тут діють....
Я хочу сюди трохи цитат. Сказати ще іншими словами. Я сподіваюсь, ми всі, клжен своє почуємо. І ще щось далі про це-моє-важливе скажете чи відчуєте ви-ми-та-штука, яку ми зіграємо.
Може бути по-різному. так
Хочешь, я расскажу тебе про свой город? Я сегодня опять была там - гуляла по его улицам, вдыхала августовский ночной воздух и чувствовала себя абсолютно счастливой. В который раз прошлась по плохо освещенным улочкам - следы моих берцев, ботинок и кроссовок оттуда, наверное, можно стереть только выкорчевав асфальт - пробежалась по аллеям-воспоминаниям, где на каждом углу маячки про людей, поцелуи, прогулянные уроки и старые сказки, приседала на каменных бордюрах и перилах, отполированных не одной парой моих джинсов, загадывала, вспоминала, а потом, просто ни о чем не думая, растворялась в шорохе велосипедной шины по камням.
Останавливалась возле файр-дэнсэров, рисующих огненные круги в потемневшем воздухе, и сбежала от синей бензиновой змейки, вознамерившейся облизать мой ботинок, гладила огромную белоснежную хаски, перебежавшую мне дорогу, три минуты прожила под ритм там-тамов мальчикоа, присевших отдохнуть на полуторатысячелетний камень, знаменовавший основание Киева, заходила в крохотную палаточную церковь, открытую ночью. Сгорела от стыда под осуждающим взглядом смотрителя храма - мальчика, по виду напоминающего троещинского качка, у которого спросила, сколько стоит предложенная им свечка, и сбежала вниз к альма-матер под щебет французко-английско-итальянской речи прохожих, мимо янтарных ламп в окнах кафешек, светящихся зеленых глаз огромного черного кота, устроившегося на стенке булгаковского домаи выпила чашку обжигающе-черного кофе в ритме джаза.
Возможно, я никогда не пройдусь с тобой по брусчатке Андреевского спуска, не выпью пива на старинной деревянной лестнице, ведущей от Исторического к фоллаутовской промзоне в центре Киева и не постою на уступе, с которого видна ровно половина города за тяжелой цепью декоративной ограды, которую так любила моя прабабка. Ты узнаешь меня, как только ступишь на перон в моем городе, ведь я - его часть, я-молекулы его камней, фонарей и улиц, ненадолго сгрупировавшиеся в рыже-сероглазом порядке.
И если моего странного счастья не достанет, чтобы безболезненно свврнуть себе шею на очередном повороте, когда придет время, в августовский теплый вечер я, пожалуй, уйду в сгущающийся ночной воздух вокруг Исторички, и не вспомню вернуться
Soviz
І ще
„Бо бабця виявилася значно щедрішою у тому, що можна вважати спадщиною.
Бабця подарувала мені це місто. Куди б я не пішов, тепло її перед-тим-перебування вже мене гріє. Будинок. В якому вона народилася, виявився філіалом художнього музею. Школа, де вона вчилася, біля базарчика, де я купую продукти, її колишня гімназія – навпроти моєї колишньої школи. Будинок, у якому вона поселилася, - у тому кварталі, в якому я прожив усе своє життя. І так далі. Не кажу вже про вулиці, якими вона ходила.
Таке ж трапляється й у Львові. Хоч і не з такою напругою.
Шкода, що я ніколи не був у Відні. Вона мешкала там багато років. Але знаю, що, потрапивши колись туди, не чутимуся чужим. Щось та й впізнається, десь відчується певне тепло. Таку вже я отримав спадщину.”
Тарас Прохасько
І ще
«Как многоярусные соты, дымился и шумел и жил Город. Прекрасный в морозе и тумане на горах, над Днепром. Целыми днями винтами шел из бесчисленных труб дым к небу. Улицы курились дымкой, и скрипел сбитый гигантский снег. И в пять, и в шесть, и в семь этажей громоздились дома. Днем их окна были черны, а ночью горели рядами в тено-синей выси. Цепочками, сколько хватало глаз, как драгоценные камни, сияли электрические шары. Высоко подвешенные на закорючках серых длинных столбов. Днем с приятным ровным гудением бегали трамваи с желтыми соломенными пухлыми сиденьями, по образцу заграничных. Со ската на скат. Покрикивая, ехали извозчики, и темные воротники – мех серебристый и черный – делали женские лица загадочными и красивыми.
Сады стояли безмолвные и спокойные, отягченные белым, нетронутым снегом. И было садов в Городе так много, как ни в одном городе мира. Они раскинулись повсюду огромными пятнами, с аллеями, каштанами, оврагами, кленами и липами.
Сады красовались на прекрасных горах, нависших над Днепром, и, уступами поднимаясь, расширяясь, порою пестря миллионами солнечных пятен, порою в нежных сумерках царствовал вечный Царский сад. Старые сгнившие черные балки парапета не преграждали пути прямо к обрывам на страшной высоте. Отвесные стены, заметенные вьюгою, падали на нижние далекие террасы, а те расходились все дальше и шире, переходили в береговые рощи, над шоссе, вьющимся по берегу великой реки, и темная, скованная лента уходила туда, в дымку, куда даже с городских высот не хватает человеческих глаз. Где седые пороги, Запорожская Сечь, и Херсонес, и дальнее море.»
Передрук
Іти вулицею крізь зорі прозоре аквамаринове небо, осінньо-руді каштани, там далі – ах! – темно-сиза хмара, стигла, соковита… солодка; тінь від дерев, на відміну від…, спокійна швидкість руху, сповільнені кроки… я закушую вуста від близькості повітря дороги перехрестя, від присутності мого Міста, особисто для Кожного. Для всіх? Для кожного, хто в темі. це – ложа. Хрещуся на дзвіницю Софії, яка давно вже чітко асоціюється з певною особою. Кілька разів оглядаюсь і йду. З-за спини тролейбус. так. 18. вгадала.
Не така велика різниця між тим, що всередині мого тіла, в межах моєї шкіри, і тим, що поза її межами…
Я – шкіра – повітря з зірками й деревами каштанів… і сутінками, і ще чимось – все зводить подих і витискає сльози. Немає різниці. Або – вона досить невелика.
межа шкіри – умовність. щоб триматися і ходити. поводитися соціально.
Я не розчинилась…
Те, що всередині і те, що тут – одне.
На дно мого тіла, у п’яти, опали блискучі каштани. Лежать на сірому асфальті. Кров усередині, повітря зовні, не повітря – сині/лілові/сірі сутінки й зорі.
немає різниці. Я не бачу різниці. Її не повинно бути.
Мене не висвітлить на рентгені цієї вулиці.
Я не буду піщинкою, корком у судинах мого міста.
Я дихаю, пливу, іду. Ми з тобою однієї крові – ти і я.
Не так. Я – твоя кров. А отже, навпаки.
Что было дальше – откуда мне знать…
Я все это придумал, когда мне не хотелось спать
І навіть зайшовши до метро, я підіймала голову вгору і шепотіла до мозаїк та ліхтарів, пардон, люстр: привіт, коханий
Мені є чим дихати. І
Так ніхто не кохав?
моє...
виклала...
ось.
кубометри...
креатив?
сподіваюсь
@музыка: а не спеть ли мне песню
@настроение: те що мала. маю. мур
@темы: текст як
-
-
21.03.2008 в 13:50-
-
21.03.2008 в 15:00-
-
21.03.2008 в 21:19мур
Каздалевский
півтора місяця написання гри - і золотий ключик у нас в кишені
тобто посиденьок 2 рази на тиждень
і періодичного витворення письмової начитки
плюс дуже правильні цитати
плюс одна віднайдена чернетка-листочок...
і маємо ось такий суп...
воть.
а гра вийшла чимось зовсім інакшим. не гіршим, а просто інакшим...
хоча чесно кажучи, я не впевнена, що сформулюю і що зрозуміла, якою вона вийшла.
і сам процес писання був важливий.
світотворчий. короче. було кльово, хай там що
-
-
21.03.2008 в 22:00я ж говорю - глобально
-
-
22.03.2008 в 01:46мрри.
дякую.