звіт. з польоту, чи "в польоті". лав іт. оть

я в захваті.
мене веде, пливу, немов трісочка по весняній калюжі, яка досить таки море - а голуб над нею - досить таки чайка...

цей зелений. цей синій.
це прозоре. саме цей момент
вже весна. ще весна.

ааа...

сьодні прихожу на пару з вулиці... на парі викладач (няшко)
і дві одногрупниці.
вікно прочинене навстіж... світить сонце, співають пташки, все зелене таке.
так от - сонце і пташки - в аудиторії.
і немає ніякої різниці - на вулиці ти чи в універі...
круто

"це гріх - вчитись по такій погоді". "а от ми і валим!"
ледь не закуняла на синтаксисі, мене навіть спитали...
газетка всіх врятує - це таке "для прокинутись"


а потім ми пішли... і я йду, а на вулиці - синє небо, жовті стіни; в мене в руках чай (да, я перся з яаєм аж до ботанічного саду, квартал...) і булочка
і мені так кльово...
а потім я сидів на лавочці і читав газетку...

"а крыша теплая, а в небе солнышко" - ага, саме так

а потім я вдома трошки подрімала, а потім летіла на танці...
і я йду з Золотих воріт на Софіївську і там далі, іду
все прозоре синє зелене... повітря...
І є в мене відчуття, що сплю я далі, не прокидалася, сновидю з розплющеними очима...
і так мені чарівно і чудово...


Я авторитено заявляю
для мене сьогодні наступило літо.
це важко пояснити.
всередині.
коти.
і власне
Чифирский Котх

окрема подяка

лю

@музыка: а крыша теплая...

@настроение: щасливе. колір - ультрамарин.

---

весна

да, очень банальное начало.
мне все нравится.
нашла ответы. нашла вопросы.
нашла чуть себя.
нравится мое отражение.
жизнь течет, однако...


взахлеб слушаю Мельницу, представляете...


світ кольоровий. дуже.
ня.

@музыка: олдовства не буди, отвернись, не гляди - змей со змеицей женятся

@настроение: мені цікавий that stuff. я відчуваю колір... запах... звук, фрази, що витають у повітрі. різних всяких птахів. ня. світе ясний

---

:) флудо-зайчик

просто світ.
просто мур
от і все.
все
лише
починається.

флудоняв.


цьом.
ось так.



слейпнір.

мур

@музыка: барабани

@настроение: обнять и. лю. щось твориться

---

порубіжне.

так сталося, склалося, сказалося.

просто я щаслива. і я не можу сказати "тому що"

і навіть якщо це на трохи. не мені це знати.

"просто так". без приводу. без пояснення - у вигляді хлопця, чи компліментів, чи це чогось логічного


просто так, без приводу.
і це так для мене страшенно важливо.
няв.

навчіть мене...
я вже починаю вчитися.
все правильно.
далі.
мур.

на дороге в Амбер.

@музыка: толкінута лірика

@настроение: лунный свет. правдиві відображення. рефлекшнс.

---

жизнь. с нами всеми случается жизнь

і зупинити це вже немає шансів

я не те щоб щаслива. я жива.
я не стрибаю від радості і не літаю типу кульки

я просто живу... ходжу дорогою до метро і думаю про своє.
читаю книжку. навіть на ходу іноді.
під враженням від неї.

щось встигаю, більше ні.
часом нагрібає - немов хвиля - відчуття абсолютної прозорості й краси... і все тоді крруто....

а так все просто гарно.
життя у побутових деталях.
це чайник. чашка, вода. заварка, суп.

а часом небо. дощ. стіни. читальні зали.
сторінки. й життя - у тексті.

і ця книжка щось змінила зсередини.
я сподіваюсь думати, що я зрозуміла...
природно, те, що могла.
мур.

я щасливий.


П.С. і Юта - сеньк ю. за цей час, і простір, і слова... і нас з тобою

@музыка: чи гадюкіни. ні катамадзе. тиш-ша. ня

@настроение: Богуміле! Грабале! - тарас прохасько. Люблю - це стан. спосіб бачення світу. я вчуся. я вчуся

@темы: з життя філолога пухнастого

---

до слова...

я сама відчуваю, що на цей колір важко дивитись. будем думать


...ніколи не скаже всю правду рибалка
як дивиться, майже ковтаючи усміх
розрубана, мов оселедець, русалка...

лазуткін


отже, птахи пролітають повз мене
принаймні на це вони спромоглися
Жадан


будуть вертата птахи, не до ладу
в нашу влітаючи непогоду

знов Жадан


і поки досить.
порції

скибки

добраніч, світе

---

звіт про "трохи простору і часу".

коректно і не безсовісно використаних.

велика подяка фотографу і співрозмовнику.
ня?


"Підземний вітер"
хто читав...


Каменный цветок, або ж На камені


спасибі тобі.

про це можна думати далі.

всі відповіді дасть "Хозарський словник"

@музыка: брриньь

@настроение: все до карти, все докупи. чи до пари, я не знаю... як прийдеться. не впіймаю.

---

змінни :)

у мене врешті Воля

я це зробила. такий от самостійний і героїчний вчинок
кльово, знаєте

воно відкривається.
я молодець.

---

Всесвіт не спить (с)

варто мені було пронити небу попередній пост, мені дали сигнал.
показали дуже гарну штуку.
кльову. надзвичайну. естетичну.
і я прошу вибачення.

світ не завжди безпечний, мов оббиті стіни.
часом він гострий, немов лезо ножа.

але він гарний. від просто гарний до запаморочливо гарний
так є завжди.
я люблю


це стан. а не направлена дія. і це теж
я буду вчитися


життя прекрасне.
за розкладом
і поза ним.

дякую всім. цілую.
няв


П. С. і не звідси. я зрозуміла. мені треба і важливо говорити, і писати українською.
я маю цю потребу.
і я буду це робити, навіть попри коментарі про якість цього процесу.
я думала. я вибрала. і я відчула.
ось так.
мур. ок.

дякую всім, хто дав мені це питання. так на краще було. няв


цьом світе мій

@музыка: вакарчук. ось так

@настроение: так було і буде так.

---

дві цитати :) сьогоднішній фон...

причому стою під бібліотекою, мугикаю мелодію, потім починаю думати. що ж це я співаю, згадую... воть

Шпильки
"Попуасы"

Вступление.

Куда ж это катится мир?
Мужчины нежны напоказ
Друг другу дарят цветы и зефир
И ноль вниманья на нас.

Припев:
Мама, скажи мне, где нормальные парни?
Эти, что есть, и женственны и коварны.
Вымерли все Казановы и ловеласы.
Мама, вокруг одни папуасы.

Танцоры, актёры, певцы
Красавцы такие отпад!
Ну кто лошадку возьмёт под уздцы?
Не отвечают - молчат.

Припев:
Мама, скажи мне, где нормальные парни?
Эти, что есть, и женственны и коварны.
Вымерли все Казановы и ловеласы.
Мама, вокруг одни папуасы.

Прости, голубая луна
Прощай, полуночная грусть.
Ты знаешь, я не останусь одна,
Тоже в подругу влюблюсь.

Припев:
Мама, скажи мне, где нормальные парни?
Эти, что есть, и женственны и коварны.
Вымерли все Казановы и ловеласы.
Мама, вокруг одни, одни папуасы.

Мама, скажи мне, где нормальные парни?
Эти, что есть, и женственны и коварны.
Вымерли все Казановы и ловеласы.
Мама, вокруг одни папуасы.


Аніме

а це просто... черга за чаєм, потім граційна хода з пластиком у руці, і шаликом на плечах, і все це в ритмі БГ, щоб було веселіше...
тому що "чим гірше, тим краще". я сказала

Древнерусская Тоска
Куда ты, тройка, мчишься, куда ты держишь путь?
Ямщик опять нажрался водки, или просто лег вздремнуть,
Колеса сдадены в музей, музей весь вынесли вон,
В каждом доме раздается то ли песня, то ли стон,
Как предсказано святыми все висит на волоске,
Я гляжу на это дело в древнерусской тоске...

На поле древней битвы нет ни копий ни костей,
Они пошли на сувениры для туристов и гостей,
Добрыня плюнул на Россию и в Милане чинит газ,
Алеша, даром что Попович, продал весь иконостас.
Один Илья пугает девок, скача в одном носке,
И я гляжу на это дело в древнерусской тоске...

У Ярославны дело плохо, ей некогда рыдать,
Она в конторе с пол-седьмого, ней брифинг ровно в пять,
А все бояре на "Тойотах" издают "PlayBoy" и "Vogue",
Продав леса и нефть на запад, СС20 - на восток.
Князь Владимир, чертыхаясь, рулит в море на доске,
Я гляжу на это дело в древнерусской тоске...

У стен монастыря опять большой переполох,
По мелкой речке к ним приплыл четырнадцатирукий бог.
Монахи с матом машут кольями, бегут его спасти,
А бог глядит, что дело плохо, и кричит "пусти, пусти",
Настоятель в женском платье так и скачет на песке,
Я гляжу на это дело в древнерусской тоске...

А над удолбанной Москвою в небо лезут леса,
Турки строят муляжи Святой Руси за полчаса,
А у хранителей святыни палец пляшет на курке,
Знак червонца проступает вместо лика на доске,
Харе кришна ходят строем по Арбату и Тверской,
Я боюсь, что сыт по горло древнерусской тоской...

воть.
дуже весело.

і ще. викиньте з моєї голови думки про хлопців.
вони дурні. так, і не будем уточнювати хто ))

"не голова, а Дом советов"

"Дурак не тот, кто дурак, а кто и не дурак, а дурак " (с)

@музыка: вокруг одни...

@настроение: життя, я сказала, прекрасне, і Х*Й ТАМ ЩО

@темы: з життя філолога пухнастого, побутове

---

цитати. і цитації. з Ольги Арефьевой

позичено в .Герда.
спасибо большое. мур.
смеялась.
Я не сдурела. Я вообще такая.

Чего стесняешься? Ведь голая-то - я!

Как Вы графично пИсали с обрыва!

А головная боль сегодня в ж%пе...

Любовь мою не выразишь и сексом!

Как ты домой пойдёшь, весь мной пропахший?

Уж если изменять - так сразу многим!

Чем хуже голос, тем короче юбка...

Люблю вас. Просто в очень редкой форме.

"Нахал" - совсем не значит "прекратите"!

Любить Вас с Вами легче, чем без Вас...

Лежать, молчать! А то я растеряюсь...

И вредной быть по-своему полезно...

Как много металлистов вышло в барды...

Ты б хоть постриглась, чтоб не быть как парень!

И ты любви покорен? Это возраст...

Я ураган. Неважно, что в стакане.

Итак, попался. А теперь что делать?

Как эротично спать с тобою врозь!

Опять мы так бездарно артистичны...

Родимые... На мне вы будто пятна.

Забыла. Мы чего уединились?

Я слышу март по собственному "м я у!"

Презерватив - оплот самообмана...

Я гений. Парадоксы - лишь прикрытье...

Да. Мои шутки полностью серьёзны.

Нет, я людей практически не ем...

А мне легко всё время прибедняться?

Он любит борщ... Воспользуемся этим.

Я-то терплю. Но ты-то пожалеешь...

Нанюхалась тебя до одуренья...

Когда влюбляюсь - становлюсь опасной...

Пока ты не со мною - не ревную.

Я влюблена, бесспорно. Но в кого?

Я вру. Но это тоже способ правды.

В "давай не надо" слышал лишь "давай!"

Печать интеллигентности под глазом...

Все формы связи, кроме сексуальной... (рекламный слоган)

Вам садо-мазо? Ну садитесь, мажьтесь.

Но сильным быть насильно не заставишь...

Я даже в глупостях порой умней, чем надо...

Да, ты по-крупному умеешь мелочиться...

Как утомляет симулировать нормальность...

Приятно в голых фактах быть одетой.

Вы снились мне! Не смейте отпираться!

Вы что-то слишком аутоэротичны...

Ты смотришься на фоне идиотов.

VIP-оскорбленья. Очно и по фото.

Блестящ твой ум. Жаль, дураку достался...

Не йог я. Так, выёживаюсь просто.

Не дашь ли мне... И это тоже можно.

Так слово за слово - и выучишься мату.

Не секс у нас, а чистый сикось-накось...

В "люблю тебя" фрейдистское есть что-то!

Любимых и родных не выбирают...

Он целовался громко, но невкусно.

Сморкаясь в штору, отставлял мизинчик...

Ты темперамент с суетливостью не путай...

Разводятся порою даже сводни!

Ты что, не рад мне, милый? А придётся.

Разлука - это тоже форма секса.

Он даже сушки ест ножом и вилкой!

Вот с почты извещенье - предпосылка...

Я невменяема! А мне тут всё вменяют...

Уж зла любовь, ну а козла всё нету...

Прости, я в карате ни в зуб ногой...

Ты просто так лежишь или с намёком?

Мы - глубоко поверхностные люди!

Менять на мыло шило лучше в бане.

Спим на гвоздях. Он - йог, я - мазохистка.

Целуешься ты, мальчик, не по-детски...

Вы каждый раз по-новому банальны.

Недоборолся он с зелёным змием... (эпитафия)

Мы бы дружили! Кабы не любовь...

Я атеист и Бог меня накажет.

И слава Богу, что я атеист!

На мне - жениться? А ещё на мне что делать?!

Мы раздвоеньем с эго не страдаем... (альтер эго)

Круты - я как облупленных их знаю... (яйца)

Постой! Стоишь?.. Так вот, пошёл ты нафиг!

Пропеллер! Хочешь жить - умей вертеться!

Вам всем бы памятник! А то вас не упомнишь...

Ты гнусный 3,14дор! - Нет, я сладкий пупсик!

Он испугался мыслей с непривычки.

Противный, но в хорошем смысле слова...

Я не нудист! Мою одежду спёрли...

Был счастлив дважды - в свадьбе и в разводе.

Так не родись счастливым - а умри им! (тост)

Борьба за мир и секс за непорочность.

Любовный треугольник: мы и деньги.

Нормальность в этом мире неуместна.

Два звонаря на колокольнях: Созвонимся!

БЕСПЛАТНО! СЫР!!! (реклама мышеловки)

Я вас лю... Ждите продолженья! (сериал)

Обман был вскрыт. И вскрытье показало...

Мы все во что-нибудь недоиграли...

Он мужественный. Только он женатый.

Твоя жена - любовница в законе!

Со мною - ей? Ну, это не измена.

А пьёт Ваш муж - от страха перед Вами. (психоанализ)

Не жертвуйте собой, когда не просят!

Ты сам не свой, но будь моим хотя бы!

Чего хочу, то и не буду делать!

Как женщины коварны: не хотят!

Я Вас любил. С устатку и не емши...

А близкие - так часто недалёки...

О, не мешайте мне побыть несчастной! =)

Урод в семье торговцев: к о м п о з и т о р...

Нырнул от комаров - пришли пиявки.

Не так уж чтобы очень - но безмерно!

Он дал обет молчанья - с оговоркой.

Тошнит от всех проглоченных обид...

Немножко б терпенья... И СЕЙЧАС ЖЕ!!!

Не путай брудершафт и эшафот! (с гешефтом)

Ты - и в мой душ??! Ах, нет у вас горячей...

Он не при чём. За это и страдает.

Чем лес безлюдней, тем туристов больше. (закон природы)

Дуэль не удалась: мы оба живы.

Дуэль с дуэтом схожи: третий лишний.

Непобедим, поскольку не играет.

Я женофоб, но всё же мужефил.

Уйди, я одинока не настолько!

Люблю тебя, но вот твою стряпню...

Сегодня твоя тупость в острой фазе...

Зачем ты, дурень, слушался меня!

Купил ты не того. И СЛИШКОМ МАЛО!!!

Не прерывай меня на полусло...!

И рта не затыкай мне поцелу...!

Как трудно делать вид, что мы знакомы...

Не все фригидны, кто тебя не хочет!

Люблю людей, но только в малых дозах.

Ну нет, в неволе я не размножаюсь!

Назвать - меня! - мечтою идиота?!

Не верит муж, что мы всего лишь спали!

Но ты - женат! И в общем-то - на мне!

И всё ж у мужа - право первой ночи...

Вы исключительны - вот вас и исключили.

Я всё могу - тогда, когда не надо.

Нет логики во мне. Но нет её и выше...

Куда вы выходили из себя?

Вам не мешает то, что я на танке?

Без хэппи-энда триллер - не бестселлер.

Что, так и будем стоя обниматься? =)

И врал он искренне и заблуждался честно.

Чем шире харя, тем мощней харизма.

Пошли мы в баню. Ну, помыться чисто.

Да, мы женаты. Но не друг на друге.

И тут его прервали. Пополам.

@музыка: сонце і весна

@настроение: це гарна штука

---

15 березня. "Древній Київ"

ті фрагменти начиток, які видаються мені текстами, або не видаються. те, що мені хочеться викласти. at last.



букв багато.
можна читати порціями.





1.
"Ти завжди знала: львів”янин – це покликання. Ти народилась і виросла у Своєму місті, під доброзичливою посмішкою Старого Лева, який забавляв лапою немовля у візочку, втішав засмучену школярку з важким портфелем і стрічками в косах, з гордістю і трохи тривожно проводжав провулками тебе, гарну панночку на високих підборах, коли поспішала на побачення. Змінювались знайомі, друзі, кохані, навіть батьки старішали... разом з тим ставали такими малими і безпомічними... Він не змінювався. Не зраджував. Не йшов від тебе до іншої/іншого.
Він дуже старався не плакати, коли ти їхала. Над містом висіла невиразна мряка. Старий Лев ховав обличчя у скуйовджену гриву... А батьки казали: бачиш, тебе проводжає дощ, це добра ознака...
Він дарував тобі квіти кожної весни, цілі галявини – жовті та сині. Ти перша серед знайомих помічала прихід весни. Він водив тебе найпотаємнішими провулками і показував маленькі дива: стару скульптуру, розквітлу яблуню чи замерзлий водоспад бурульок. Водив на дахи, від краєвидів з яких просто памороки забивало.
Ти навіть на зустрічі ніколи не спізнювалась... Ти думала, що схема вулиць Твого міста відбита у тобі, немов візерунок ліній на долоні. Ти знала, що це залишиться в тобі навіть тоді, коли ти забудеш геть усі „явкиі паролі”.
Чи ти його любила? Не питала ніколи.... Та ти не існувала без нього просто. Як сказала колись одна знайома: „А я не зможу звідси надовго. Я перемножена на це місто”. І навпаки. Тобі потрібні були його старі особняки й прадавня бруківка так само, як вранішній ковток кави. Ну який же львів”янин без кави? Ніякий...
Ти гріла його стіни своїми долонями, а він веселив тебе псами й воронами, і вітав яскравими написами штибу: „Кохане сонечко!”
Не живе риба без води...

Ти приїхала вчитись у столицю. „Смітницю”, як сумно жартуєш ти. Тут було страх як брудно.Пляшки, пластик, папірці у різних варіаціях... Місцеві жителі донести цей „скарб” до урни були хронічно нездатні.
Люди були злі страшенно. Так ніби їх мета – проковтнути свого сусіда, прожувати й чоботи виплюнути. Недобрі. І не з якоїсь причини, а просто так. Проїзд у транспорті для тебе кожного разу закінчувався питтям таблеток. „Не можна так нервуватись” – казали по телефону батьки. Дякую, це відомо. А як можна? А як можна так жити?
Ти жила, немов всередині мильної бульбашки. Слизько, страшно і зовсім ні за що учепитись... Ще додавали сусідки в гуртожитку, порція непроминального шоку....

Ти не можеш в цьому місті. Серед пластику і бетону. Свічок багатоповерхівок і брудного асфальту. Ти метро боїшся, чорт забирай... А ще – російська....
Ти вирішила – все до біса. Вища освіта, повага батьків.... до біса. Їдеш додому. Будеш там ... морозиво продавати. Правда, ти вже разів 10 так вирішувала.
Ця лавочка від твоїх сліз вже промокла. Може, тут навесні тюльпани виростуть? Як в андерсонівських казках? Хоча ні, в такому місті не ростуть тюльпани...
Боже, поможи мені. Ну хай вже визначиться хоч щось..."


2.
"Он родился в Российской империи, в волшебном городе Киеве, матери Городов русских, в самом конце ХІХ столетия. Его родители были из обедневших дворян. Они считали самым главны для сына хорошее образование. С детства Алеша мечтал о том, как вырастет и обязательно будет офицером, таким же красивым, как он видел их на праздничных парадах; таким же совершенным, как казались ему тогда заходившие в гости отцовы друзья.

„Николка, выпивший три бокала, бегал к себе за платком и в передней (когда никто не видит, можно быть самим собой) припал к вешалке. Кривая шашака Шервинского со сверкающей золотом рукоятью. Подарил персидский принц. Клинок дамасский. И принц не дарил, и клинок не дамасский, но верно – красивая и дорогая. Мрачный маузер на ремнях в кобуре. Карасев „стейер” – вороненое дуло. Николка припал к холодному дереву кобуры, трогал пальцами хищный маузеров нос и чуть не заплакал от волнения. Захотелось драться сейчас же, сию минуту, там за постом, на снежных полях” (М.Булгаков, „Белая гвардия”)

Александровская гимназия, а после нее – Университет. Золотое время, золотое счастье…

… естественно, «пришла пора, и он влюбился». Девушка была красива неимоверно, при этом необыкновенная чудачка. Подруги, если б у нее таковые имелись (он, по крайней мере, ни разу их не встечал. Станно было – молодая барышня, и без сонма подружек), давно бы прозвали ее крайне эксцентричной особой. Гулять любила исключительно погожими лунными вечерами, театров и кино вовсе не признавала. Как-то отругала его за подаренный букет, мол пошлость и предрассудок, а потом ему показалось, будто она плакала над этими цветами.
При этом была нежна, мечтательна и очень, просто очень рассеянна. Она могла множество раз пересказывать легенды о Доме с химерами или парке около Мариинского дворца, но при этом переходила оживленную дорогу, словоно безлюдную улицу, и несколько раз ее чуть не покалечил экипаж… он тогда едва голову не потерял, все умолял никогда, никогда больше не поступать так безрассудно. Она соглашалась, улыбка ее была странна, будто она не очень понимала, о чем ее просят…. Этих обещаний было ненадолго. В следующий раз она болтала ногами, сидя на парапетике около Царского сада, и он холодел при мысли, что за спиной – обрыв…
Лота, как он называл ее (да, именно «Страданья молодого Вертера»), напрочь отказывалась знакомить его с родителями, обращая все в шутку, мол, что ему нужно – она или особняк с приданым?. И вообще, втиснуть их знакомство ну хоть в какие-то рамки «так принято» решительно не удавалось. Она была – как бы ни звучал пошло и банально этот эпитет – необыкновенна. И, что его чрезвычайно радовало, вовсе не пользовалась этими жеманными трюками, которые среди барышень его круга были прочно связаны с понятием «женить» на себе объект симпатии…
В общем, влюбится Алексей стремительно, безрассудно (ах, да о каком рассудке могла идти речь), безнадежно просто до неприличия. То есть вел себя, как истинный влюбленный дурак… Ах, она понимала это прекрасно, и пользовалась этим элегантно и с размахом… Он голову терял, думая, как ее удивить… когда-то она искренне обрадовалась серебряным колокольчикам, которые напомнили ей хор Благовещенского собора, а вскора презрительно отвернулась от фамильного колье… Неделю после этого разговаривать с ним не хотела…
Человеку свойственно привыкать к условиям окружающей действительности. Влюбенному – к чудачествам объекта страсти – тем более. И вскоре он, не задумываясь, гулял с ней по крышам, учился отличать «хорошие» и «недобрые» дороги и слушал легенды о Городе, в котором он вырос, Городе, который оказался совсем другим с ее словами…

Завертелась революция в Киеве. Последний раз увидевшись, он умолял ее бежать, заклинал пообещать, что она спасется, и все будет в порядке… и они увидятся потом, когда минует смутное время. Она смотрела с тоской, почти со слезами, и молча гладила его по щеке… Уходя, не оборачиваясь, он с надеждой и страхом думал «а вдруг и вправду, ну хоть немного?… и мы встретимся снова, когда вернуться наши времена…»
Вот и все…

…он удирал. А что предлагалось делать с разряженным кольтом и десятком большевиков перед носом? Вверх-вверх, от подола по Андреевской улице, до горы справа и слева, там по лестнице наверх, никак не успеешь, его таки настигает большевистская вооруженная рвань… И тут безумно: не по лестнице! А напрямик, над обрывом… как учила она, когда ходили по перилам «Если будет очень нужно – можно по воздуху». Шаг… обрыв.

После смерти мирно спать под крестом нашему герою не судилось. «Тот, кто умирает с помощью духа Города, не умирает насовсем». Собственно, прояснилось и с оригинальностями его возлюбленной. Обиделся он, конечно, за все эти мелодраматические истории, да и под крестом он, может быть, лежал с удовольствием. Но уж как сложилось. Так и продолжилось бытие дальше – уже призраком. Он видел все странные, фантастические даже перемены, которые происходили с Городом, со страной, с порядком. Но болело это ему уже не так сильно, как могло бы. В конце концов, это все же человеческая жизнь."

3.
Вона розплющила очі одного вечора у сутінках великого Міста. Протерла їх кулачками, потягнулась, здивовано роззирнулася і пішла гуляти серед різнокольорових тіней. Кожна шепотіла до неї щось своє – жовті лагідно голубили, пригортаючи до себе, зелені оповідали казки й відкривали двері в минуле, сині загрозливо гули «не ходи, не треба»… Вона ішла, усміхалася, дивувалась… скоро зустіла схожих на себе. Таких і не таких. Та це її не дуже й обходило. Головне – з ними можна було гратись.
Так народився на світ ще один дух великого Міста. Вірніш, народилася. Бо була це дівчинка.
Вона гралась із ліхтарями і обожнювала гуляти по тролейбусних дротах. Вона майже нічого не боялась, і часто намагалась розговорити дивних істот на Будинку з Химерами, успіх траплявся рідко. Краще були справи з атлантами та каріатидами на Ярославовім валу – під настрій вони оповідали багато історій із свого і чужого життя; історій, що пахли страшними таємницями, світлими ночами, віршами та клятвами, музикою…
Одна з каріатид просто обожнювала розповідати про тих, давніх, минулих людей – про театри, бали, дам у капелюшках і вечірніх туалетах, їх вишуканих супутників у фраках…


Вона не дуже добре розуміла, про що взагалі мова, але ці оповіді були такі чарівні…
Окремо було з ліхтарями:

«Улія йшла краєчком свого району. Жовті світляки висотних будинків гасли один за одним, потім знову спалахували, запрошуючи погратися. Відчувши її наближення, квапливо підморгували ліхтарі; Шаплюск, що очікував на розі великої і малої вулиць, затремтів, наче од вітру, і згас на цілу секунду.
- Чекав? – вона поклала руку на холодний бік.
Шаплюск був вразливіший за інших. Його мучили смуток і невиразні передчуття, він поспішав вилити їх Улії. Вона вислуховувала і ніколи не пояснювала, що його страх перед майбутнім складається з коливань напруги в мережі, невидимого поля навколо розхитаних дротів і сили вологого вітру.
- усе убуде гаразд. – вона обняла бетонний стовп, притулилася щокою, відчула на мить тугу та занепокоєння Шаплюска – і довіру, що приходила їм на зміну. Улія погладила напівзмите дощами оголошення «найму ква…», Шаплюск мигнув ледь помітно, попросив приходити частіше, Улія пообіцяла і рушила далі, вздовж вервечки хирлявих лип, уздовж великої вулиці, здорової і пружної, з чистим вологим асфальтом…»
Часом бувало так:
«Улія сиділа на чавунному поруччі над великою розв’язкою. Рух плив у десять потоків, один над одним, на мосту і під мостом, і в тунелі, прокладеному в землі, тунелі, що продувається теплим надземним вітром. Улія любила гру руху, любила відчувати цю площу у всій її складності і безупинності, вона завжди приходила сюди, прагнучи знайти спокій….» (М.і С.Дяченки, «Підземний вітер»)

Назагал породження Міста не водилися з тими, іншими – з людвою. Ніхто вже не пам’ятав, чому… але це вважалося поганим смаком. «У нас свої справи, у них - свої» - повчали її старші духи. Вона, звичайно, погоджувалась. Але прислухалась до цього так, як слухають порад бабці надягти шапку у весняний день.

Одного разу, гуляючи вечором, вона побачила серед дерев якусь дуже яскраву тінь. Підійшла роздивитись – і раптом виявилось, що це людина. Молодий хлопець. Він заговорив з нею, почав розповідати, що часто гуляє тут. Він знав багато про Місто, але якось по іншому, ніж вона. Так вони і почали звіряти власні версії життя.
Версії подібні до книг, тому:
«чтение, взятое в целом, дело очень подозрительное… В любом случае, читать такую толстую книгу означает долго оставатися в одиночестве. Долго оставаться без того, что вам необходимо, потому что чтение в четыре руки еще как-то не принято. Из-за этого писателя гложет совесть, и он пытается искупить свою вину. Пусть та прекрасная особа с быстрыми глазами и ленивыми волосами, которая почувствует себя одинокой, читая этот словарь и пробегая сквозь свой страх, как через темную комнату, знает, что ей следует сделать следующее. Со словарем под мышкой в полдень первой среды месяца она должна подойти к кондитерской на главной площади своего города. Там ее будет ждать юноша, который так же, как и она, почувствовал одиночество, теряя время на чтение этой книги. Пусть они вместе сядут за столик в кондитерской и сопоставят мужской и женский экземпляры своих книг. Между ними есть разница. Когда они сравнят короткую, выделенную курсивом фразу последнего письма женского и мужского экземпляра этого словаря, вся книга для них сложится в одно целое, как партия в домино, и тогда она перестанет иметь для них какой бы то ни было смысл. Они начнут бранить лексикографа, но им не стоит слишком увлекаться этим из-за того, что последует дальше, потому что то, что последует дальше, касается только их двоих и стоит гораздо дороже, чем любое чтение.» (Милорад Павич, «Хазарский словарь»)
Звырка словникыв ышла повним ходом, і не було великої різниці між її та його лексиконом. Правда, він ніяк не розумів запрошень погуляти дротами, відмовлявся ходити крізь стіни. Хвилювався, що вона захворіє, якщо намокне під дощем.
Але це були такі дрібницію Лише кілька слів у лексиконі…
І страшенно розпереживався, коли вона перейшла дорогу не зважаючи на машини. «Тебе ж збити могло, ну як ти не розумієш…». Ніяк особливо не розуміла, але.. вона вибачилась і сварка минулась… як і не було її.

Вони були у нього вдома, і було все так, зовсім по-іншому, немов кольорова веселка, як тепле сонце, як шепіт дерев уночі…. Геть усе. Так ніколи не бувало.
А потім він зник. Вона просто не могла його зустріти, хоч і ходила по всіх «їхніх» місцях. Так, ніби хтось їй відводив очі. Вона намагалась зайти до нього додому. Її не пропустили стіни.
Старші духи суворо дивились на неї, щось таке говорили з осудом. Але… вони занадто старі й холодні, й уже перестали таке розуміти. Нехай забирають собі розсудливість. Нехай і далі живуть за своїми порядками. Якщо зможуть – нехай будуть з ними щасливі.

Вона вибрала. Вона хоче бути з Людиною. З тим, кого покохала. І якщо для цього доведеться піти до людей, стати однією з них – ну то й добре. Врешті-решт, там теж існує життя, просто цим занудам воно вже не треба.
Адже це – справжня пригода. А на справжню пригоду можна багато проміняти
Воно того варте, це точно.

4.
років з 14, коли почалася піліткова самоідентифікація, його весь час стібали за „націоналізм”. „Типу чого, патріот, в натурі? От чучело...” Після кількох вечірніх „з”ясовувань стосунків” і розмов „по панятіям” за ним визнали право бути таким, говорити виключно українською серед російсько- чи суржикомовного середовища, слухати свою музику і знати напам”ять Симоненкові вірші...
У кожного свої дивацтва, чи не так.
Він вступив на історичний факультет до університету. Сподіваних переконань та прагнення чогось робити побачив набагато менше, ніж сподівався. Та було кілька професорів, які тут, та й загалом, були китами науки, і незважаючи на вік, все ще лишалися небайдужими до світу і до своєї держави. Дивацтва співпали. І довгі потокові лекції, розмови над кістяками чи древніми манускриптами, чи просто довгі й запеклі (правда, трохи безсенсовні) дискусії потроху додавали до характеру: щось відпадало, а щось навпаки, визначалося.
„Легше усього говорити, що живеш у поганій державі та у погані часи. Трохи важче зрозуміти, що це держава твоя, відповідальність, отже, теж твоя. І це лише твій вибір – щось у ній змінити”.
Найпростіше говорити: якби я був прем”єром, все б налагодилося. Трохи важче змінювати світ, якщо ти – студент, що їхздить у тролейбусі. Важко, але можливо. Краще робити, ніж плакати. Або ніж радити, як робити іншим.
І ще – „якщо нічого не робити – нічого й не зробиш”.
Фінал аспірантури. Захист, нерви, „підкилимні інтриги”, але все ж схвальні відгуки. Перспективний молодий вчений, наше майбутнє... вони правда так про багатьох до нього і про багатьох пісял нього говорили, але то вже їх справа.
І ось – викладання. Наш Максим Олександрович – викладач історії Київської Русі у Києво-Могилянській академії. Поки веде семінари. Потокових лекцій не читає, але так навіть цікавіше.
Студенти радували. Студенти мали відкриті очі й хотіли говорити, хотіли ставити питання. І знову – довгі розмови над першоджерелами, суперечки і докази. І велике прагнення сказати їм „Любіть Україну!”. Але ж прямий текст такої заяви викликає смішки. Тому – говорив, наштовхував на питання, підколюював, стимулював, як умів.
Прагнув навчити любити це все... все своє. І робити зараз,Ю не чекаючи закінчення вузу чи зміни уряду. Робити, що можеш. Але робити зараз.

Студенти – істоти чудові, звичайно... але різні й часом глибоко специфічні. Ось спокою не давала одна „геніальна” дівчина, Богдана Гордієнко. Особа здібна й розумна, при цьому надміру ніжна і схильна до зайвих саморефлексій... Більшу частину часу й нервів вона мала звичку витрачати на жалкування за своєю гіркою долею – адже в Києві не кажуть „прошу будь-ласка” і кидають сміття. Максиму здавалося, що якби її не чіпати, вона б цілодобово сиділа і страждала, не їла й не пила. Притому, що дівчина не була дурепою, і мала серйозні здібності, тільки що користалась ними так – по мінімуму... „Треба вчити дівчину говорити з навколишнім світом”. На розмови Дана не виходила, а якось різко відповіла, що мовляв, корінний киянин, тобто він, до хамства звик з дитинства. От і дорікає. Йому. Максиму Олександровичу, лайка мабуть вухо не ріже.
Ах так! Хамське місто Київ! Ну добре, шановна. Ваша самостійна робота – зібрати і принести мені п”ять сюжетів київських міських легенд. З”ясуєте для себе, що таке „мать городов Русских”. Можете бути вільні.
„Нічого”, думав він – „лише на користь піде...”


Ще, буквально з дитинства, у нього були дуже свої такі стосунки з Києвом. Починалося з легенд і байок, які розказував дідусь, гуляючи з ним по вихідним: „А знаєш, хто раніше живу оон-тому будинку?”. Здавалося. Що все місто населене героями цих казок: стрункими чоловіками в пенснеі дамами з парасольками. А також Чеширськими котами та пам”ятниками, які обов”язково оживають вночі.
У школі потрапив до гуртка історичного краєзнавства. Трохи археології, географії, топографії, недільні тренування на місцевості, і знову – байки і легенди про Місто. Мабуть те, що він пішов на історичний після школи, було логічним продовженням всього цього.
А ще, перебираючи на квартирі в дідуся старі папери, ти знайшов кілька фотографій прадіда і його родини. Там взагалі історія. Близька до містичної. І якось так випливло. Виявилося, що кілька місяців прадід працював в уряді Скоропадського, ледь не замміністром освіти. Максим подумав... ще трохи подумав... то це ж справжнє дослідження! Мали зберегтися якісь документи, підтвердження, може свідчення чи згадки. І вирішив цю історію розкопати.
І мавши кілька вільних від студентів годину, вирушив до корпусу Староакадемічної бібліотеки.




те. що претендувало бути загальною начиткою. трохи меншої художньої якості...
Cвіт може бути різним. Це відомо. Я не знаю як... кожен має свою думку. Але я хочу говорити про Місто. Жити про місто. І, як дасть Бог, зіграти про Місто.
Я не знаю, що вийде. Я розумію, що це суб”єктив. І стан. І не лише мої слова тут діють....
Я хочу сюди трохи цитат. Сказати ще іншими словами. Я сподіваюсь, ми всі, клжен своє почуємо. І ще щось далі про це-моє-важливе скажете чи відчуєте ви-ми-та-штука, яку ми зіграємо.
Може бути по-різному. так
Хочешь, я расскажу тебе про свой город? Я сегодня опять была там - гуляла по его улицам, вдыхала августовский ночной воздух и чувствовала себя абсолютно счастливой. В который раз прошлась по плохо освещенным улочкам - следы моих берцев, ботинок и кроссовок оттуда, наверное, можно стереть только выкорчевав асфальт - пробежалась по аллеям-воспоминаниям, где на каждом углу маячки про людей, поцелуи, прогулянные уроки и старые сказки, приседала на каменных бордюрах и перилах, отполированных не одной парой моих джинсов, загадывала, вспоминала, а потом, просто ни о чем не думая, растворялась в шорохе велосипедной шины по камням.
Останавливалась возле файр-дэнсэров, рисующих огненные круги в потемневшем воздухе, и сбежала от синей бензиновой змейки, вознамерившейся облизать мой ботинок, гладила огромную белоснежную хаски, перебежавшую мне дорогу, три минуты прожила под ритм там-тамов мальчикоа, присевших отдохнуть на полуторатысячелетний камень, знаменовавший основание Киева, заходила в крохотную палаточную церковь, открытую ночью. Сгорела от стыда под осуждающим взглядом смотрителя храма - мальчика, по виду напоминающего троещинского качка, у которого спросила, сколько стоит предложенная им свечка, и сбежала вниз к альма-матер под щебет французко-английско-итальянской речи прохожих, мимо янтарных ламп в окнах кафешек, светящихся зеленых глаз огромного черного кота, устроившегося на стенке булгаковского домаи выпила чашку обжигающе-черного кофе в ритме джаза.
Возможно, я никогда не пройдусь с тобой по брусчатке Андреевского спуска, не выпью пива на старинной деревянной лестнице, ведущей от Исторического к фоллаутовской промзоне в центре Киева и не постою на уступе, с которого видна ровно половина города за тяжелой цепью декоративной ограды, которую так любила моя прабабка. Ты узнаешь меня, как только ступишь на перон в моем городе, ведь я - его часть, я-молекулы его камней, фонарей и улиц, ненадолго сгрупировавшиеся в рыже-сероглазом порядке.
И если моего странного счастья не достанет, чтобы безболезненно свврнуть себе шею на очередном повороте, когда придет время, в августовский теплый вечер я, пожалуй, уйду в сгущающийся ночной воздух вокруг Исторички, и не вспомню вернуться
Soviz

І ще
„Бо бабця виявилася значно щедрішою у тому, що можна вважати спадщиною.
Бабця подарувала мені це місто. Куди б я не пішов, тепло її перед-тим-перебування вже мене гріє. Будинок. В якому вона народилася, виявився філіалом художнього музею. Школа, де вона вчилася, біля базарчика, де я купую продукти, її колишня гімназія – навпроти моєї колишньої школи. Будинок, у якому вона поселилася, - у тому кварталі, в якому я прожив усе своє життя. І так далі. Не кажу вже про вулиці, якими вона ходила.
Таке ж трапляється й у Львові. Хоч і не з такою напругою.
Шкода, що я ніколи не був у Відні. Вона мешкала там багато років. Але знаю, що, потрапивши колись туди, не чутимуся чужим. Щось та й впізнається, десь відчується певне тепло. Таку вже я отримав спадщину.”
Тарас Прохасько


І ще
«Как многоярусные соты, дымился и шумел и жил Город. Прекрасный в морозе и тумане на горах, над Днепром. Целыми днями винтами шел из бесчисленных труб дым к небу. Улицы курились дымкой, и скрипел сбитый гигантский снег. И в пять, и в шесть, и в семь этажей громоздились дома. Днем их окна были черны, а ночью горели рядами в тено-синей выси. Цепочками, сколько хватало глаз, как драгоценные камни, сияли электрические шары. Высоко подвешенные на закорючках серых длинных столбов. Днем с приятным ровным гудением бегали трамваи с желтыми соломенными пухлыми сиденьями, по образцу заграничных. Со ската на скат. Покрикивая, ехали извозчики, и темные воротники – мех серебристый и черный – делали женские лица загадочными и красивыми.
Сады стояли безмолвные и спокойные, отягченные белым, нетронутым снегом. И было садов в Городе так много, как ни в одном городе мира. Они раскинулись повсюду огромными пятнами, с аллеями, каштанами, оврагами, кленами и липами.
Сады красовались на прекрасных горах, нависших над Днепром, и, уступами поднимаясь, расширяясь, порою пестря миллионами солнечных пятен, порою в нежных сумерках царствовал вечный Царский сад. Старые сгнившие черные балки парапета не преграждали пути прямо к обрывам на страшной высоте. Отвесные стены, заметенные вьюгою, падали на нижние далекие террасы, а те расходились все дальше и шире, переходили в береговые рощи, над шоссе, вьющимся по берегу великой реки, и темная, скованная лента уходила туда, в дымку, куда даже с городских высот не хватает человеческих глаз. Где седые пороги, Запорожская Сечь, и Херсонес, и дальнее море.»

Передрук
Іти вулицею крізь зорі прозоре аквамаринове небо, осінньо-руді каштани, там далі – ах! – темно-сиза хмара, стигла, соковита… солодка; тінь від дерев, на відміну від…, спокійна швидкість руху, сповільнені кроки… я закушую вуста від близькості повітря дороги перехрестя, від присутності мого Міста, особисто для Кожного. Для всіх? Для кожного, хто в темі. це – ложа. Хрещуся на дзвіницю Софії, яка давно вже чітко асоціюється з певною особою. Кілька разів оглядаюсь і йду. З-за спини тролейбус. так. 18. вгадала.

Не така велика різниця між тим, що всередині мого тіла, в межах моєї шкіри, і тим, що поза її межами…

Я – шкіра – повітря з зірками й деревами каштанів… і сутінками, і ще чимось – все зводить подих і витискає сльози. Немає різниці. Або – вона досить невелика.
межа шкіри – умовність. щоб триматися і ходити. поводитися соціально.
Я не розчинилась…
Те, що всередині і те, що тут – одне.
На дно мого тіла, у п’яти, опали блискучі каштани. Лежать на сірому асфальті. Кров усередині, повітря зовні, не повітря – сині/лілові/сірі сутінки й зорі.
немає різниці. Я не бачу різниці. Її не повинно бути.
Мене не висвітлить на рентгені цієї вулиці.
Я не буду піщинкою, корком у судинах мого міста.
Я дихаю, пливу, іду. Ми з тобою однієї крові – ти і я.
Не так. Я – твоя кров. А отже, навпаки.

Что было дальше – откуда мне знать…
Я все это придумал, когда мне не хотелось спать

І навіть зайшовши до метро, я підіймала голову вгору і шепотіла до мозаїк та ліхтарів, пардон, люстр: привіт, коханий

Мені є чим дихати. І

Так ніхто не кохав?


моє...




виклала...
ось.
кубометри...
креатив?
сподіваюсь

@музыка: а не спеть ли мне песню

@настроение: те що мала. маю. мур

@темы: текст як

---

домашка. я її зробила.

трох. маячня. я її вивісила,немов випрану білизну. чи так?
Спосіб заварювання ранку*

Отже, був щасливий сонячний ранок, et cetera.
Ну так от, всім він був щасливий, а я спізнювалась.
- життя підкидає тобі під носа ситуацію, чарівну іграшку вибору: ти можеш поспішати, летіти, перебігати на все можливе світло – і забігти в аудиторію за хвилину до викладача; або наплювати на все це, і пройтися, прогулятися, дивлячись не лише під ноги, а вперед, угору, в сторони.
Шматок свіжого повітря. Гранично зредукований ранковий моціон. І як би там не було - «з елементами чарівної казки».
По дорозі є хрестоматійні місця. Тобто вони такі для мене особисто. Я мушу пройти там зранку, щоб добре прожити цей день, щоб зібрати всі деталі конструктора (чи все ж забавки?) під назвою «я» у правильному порядку.
Я збираю себе потроху. Посмішками поглядами добрими знаками. Цифрами на світлофорі. Можна побачити за парканом ботанічного саду білку. Можна просто іти, дивитися, білки не побачити, хоч і шукала її поглядом, але отримати шматок себе, гароного настрою, бажання бути-жити–творити/говорити? від споглядання ботанічого саду. як добре там зранку. Ніхто. Ну ніхто не ходить, не буває, лише кілька бігунів і ті, кому по дорозі. І знову скажеш собі: а можна ж вийти раніше, і ходити через парк. Але ні. Бо ти ж у нас завжди спізнюєшся, коханє…

«АТЕХ – хазарская принцесса, ее участие в полемике о крещении хазар было решающим. Ее имя истолковывается как название четырех состояний духа у хазар. По ночам на каждом веке она носила по букве, написанноой так же, как пишут буквы на веках коней перед состязанием. Это были буквы запрещенной хазарской азбуки, письмена которой убивали всякого, кто их прочтет. Буквы писали слепцы, а по утрам, перед умыванием принцессы, служанки прислуживали ей зажмурившись. Так она была защищена от врагов во время сна, когда человек, по повериям хазар, наиболее уязвим.Атех была прекрасна и набожна, и буквы были ей к лицу, а на столе ее всегда стояла соль семи сортов, и она, прежде чем взять кусок рыбы, обмакивала пальцы каждый раз в другую соль. Так она молилась. Говорят, что так же, как и солей. Было у нее семь лиц. Согласно одному из преданий, каждое утро она брала зеркало и садилась рисовать, и всегда новый раб или рабыня позировали ей. Кроме того, каждое утро она превращала свое лицо в новое, ранее невиданное. Некоторые считают, что Атех вообще не была красивой, однако она научилась перед зеркалом придавать своему лицу такое выражение и так владеть его чертами, что создавалось впечатление красоты. Эта искусственная красота требовала от нее стольких сил и напряжения, что, как только принцесса расслаблялась, красота ее рассыпалась так же, как ее соль.»**

Біля метро продають квіти. Це теж важливо. Один з елементів рецепту, чи формули, чи способу життя-прокидання, виведення себе до режиму On.
Ще є небо. Візерунок хмар і гілок. Ще часом можна трапити оком на гарну афішу.
Важливою є комбінація переходів: так або так… найближче, найтепліше – біля Володимирського…
Вздовж, далі, повз Укртелеком, туди на роботу біжать дамочки, панночки - високі підбори і часом оберемки квітів…
Спіймати сонце, відчуття сонця, посміхнутись всередині. Згадати лікарню через дорогу добрим словом, так треба, «благословенні…».
Кількахвилинна пауза на останньому світлофорі співпадає з «коннектом», з найважливішим привітанням - мого перехрестя. Не буду уточнювати очевидне. Відчуття його, «доброго ранку», коханє, мур, щастя зелене моє…. Ототожнення себе з даною індивідуально-живою, архетипною територією.
Конект.
Зелений колір. Переходжу. Ще одна тепла посмішка і шепіт… цьом тобі.
Глобальні такі сходи, немов «драбина до неба», і важезні двері, які складно прочинити самій. А згори – вітражик.
Доброго ранку. Любий. Ми почались.


А ще – це короткий конспект мого життя, це дев’ятихвилинна формула мене.
Що зможе прочитати будь-який порядний ловець снів, що ознайомлений з «Хозарським словником». З жестів, поспіху, дрібниць і деталей, з відображення, що потроху прокидається зранку на дні очей цієї дівчини, що любить гратись у диваків і так звикла залишати частинки себе у місті, немов насіння чи пісок. Адже насіння, сподіваюсь, склюють птахи, а пісок рано чи пізно потрапить до річки. А вона залишиться у Місті, звільнена від форми.
Чиста. Зконцентрована. Як треба.


*Даний рецепт – це спосіб заварювання ранку. Выдомо, що в багатьох ранок починаэться з чаю або кави, і якість виготовленого напою має великий вплив на долю подальшого дня. Гарна кава дає добрий день і різні правильні збіги обставин, розмови і таке інше. А погано зготовлений напій – запорука роздратувань образ і недоречних збігів (наприклад, зустрічі з шефом у кафе під час робочого дня). Тут ми пропонуємо спосіб вдалого виготовлення ранку  але усвідомлюємо, що рецепт може сподобатись не кожному. Один п’є виключно каву по-східному, інший з корицею, а хтось воліє просто залений чай. На ваш вибір. Смачного

**Милорад Павич, «Хазарский словарь», Санкт-Петербург, 2003.


аффтар слухає рецепцію "єтогосамого".
воть

@музыка: "автор вино глотает, ского весь снег растает...

@настроение: ...ветер запахнет тайной", і все буде на краще... сподівам ся

@темы: текст як

---

первый день с пРической...

о как...

как сложна жизнь в нашем универе:
...приходишь ты с утра на пару, на первую, как обычно, а там сидит твоя одногруппница Оля с малиново-красными волосами...
не пил, не курил и вроде проснулся...
клац челюсть
но барышни сказали, что здорово.
р-ты хождения по коридорам на перемене:
- ой, привет ты покра-асилась?
- да, я блондинго-фламинго...
большинство народу сказало. что я реализовал их подсознательное и т. д., короче. они тоже всегда хотели. но не решались...
ага, я тоже на малиновый не решалась...
заглядываю во все зеркальные поверхности.
прусь.
штуко...


блондинко. да

@музыка: весна, как чума. весна

@настроение: небо синее и прозрачное до самого дна...

---

блондінго-фламінго

дещо, чого ви не знали про революціонерів.
я пофарбувалася.
хотіла в рудий. тьотя-продавець мені рудий і обіцяла
відтіночний бальзам "Тоника" з інтригуючою назвою "Indian summer",
ну думаю, всьо кльово...

шифруюся від мами, йду фарбуватися
квести: не вбити ванну цим рожевим, не вбити рушник... ну не знаю як.
зате ванну я відмивала доместосом.
написано: від 10 до 30 хвилин. в мене вийшло тридцять, так щоб вже точно....


опускаючи деталі....
тепер я бордовий. а там де було біле мелірування - насичено-рожевий
буряк, моя бордова сукня, емо...
нєєє, це - індіан самер..
воно таке.

люди. порада на 100 відсотків - якщо вам скучно жити - пофарбуйтеся!


на самом деле я ще не прийшла до тями, але

ось такі пироги
мрії збуваються. легше, ніж думаєш.
вот.

@музыка: indian summer

@настроение: тепер - внатурі блондинко. сутнісне. ай лайк іт. ну і що, шо мав бути рудий

---

оголошення... чи роздум.

на тему...

Шановне панство...

в преддверии восьмого березня і всього такого...
я тут думав...
люди, якщо хтось матиме час та натхнення,
подаруйте мені Гришковця. я не читала нічого, крім "Рубашки".
я чітко зрозуміла, що я це хочу... але, судячи з усього на Петрівку чи в магазин не дойду ніколи, все щось обламується.
і ще я хочу паперового "Доктора Живаго", бо з екрану це однозначно не трава...

і люди, серйозне питання. Хто сходить зі мною на "Сафо"? хто хоча б туди збирається? а то я хочу піти... а сама з собою - я точно знаю, чим закінчиться, нікуди в р-ті не піду...

все. висловилась... виговорилась.
от і все...
дя-ку-ю...

полегшало )

@музыка: різне

@настроение: все краще, ніж. точно. я розумію... сподіваюсь

---

жизнь - это впечатления. то, как они проходят сквозь тебя, ярки они или как серый день, то, как ты мешаешь их, словно варишь не кофе, нет, но похоже... варишь в стакане то, что выпьешь, и будет - твоя жизнь...
я смешиваю книги и состояния. и никуда не деть всякие глупые мысли, мечтания. то. что кружится в голове, когда руки заняты кухонной работой...
жизнь - впечатления

я смотрю "Доктора Живаго". спасибо, Юлька
достаточно, чтобы...
спасибо. целое. целая корзина...
вот

Мой друг, ты спросишь, кто велит,
Чтоб жглась юродивого речь?

Давай ронять слова,
Как сад - янтарь и цедру,
Рассеянно и щедро,
Едва, едва, едва.

Не надо толковать,
Зачем так церемонно
Мареной и лимоном
Обрызнута листва.

Кто иглы заслезил
И хлынул через жерди
На ноты, к этажерке
Сквозь шлюзы жалюзи.

Кто коврик за дверьми
Рябиной иссурьмил,
Рядном сквозных, красивых
Трепещущих курсивов.

Ты спросишь, кто велит,
Чтоб август был велик,
Кому ничто не мелко,
Кто погружен в отделку

Кленового листа
И с дней Экклезиаста
Не покидал поста
За теской алебастра?

Ты спросишь, кто велит,
Чтоб губы астр и далий
Сентябрьские страдали?
Чтоб мелкий лист ракит
С седых кариатид
Слетал на сырость плит
Осенних госпиталей?

Ты спросишь, кто велит?
- Всесильный бог деталей,
Всесильный бог любви,
Ягайлов и Ядвиг.

Не знаю, решена ль
Загадка зги загробной,
Но жизнь, как тишина
Осенняя,- подробна.

и это, на самом деле то, с чего я начинала... повторяла... оно такое... просто читать...

Во всем мне хочется дойти
До самой сути.
В работе, в поисках пути,
В сердечной смуте.

До сущности протекших дней,
До их причины,
До оснований, до корней,
До сердцевины.

Все время схватывая нить
Судеб, событий,
Жить, думать, чувствовать, любить,
Свершать открытья.

О, если бы я только мог
Хотя отчасти,
Я написал бы восемь строк
О свойствах страсти.

О беззаконьях, о грехах,
Бегах, погонях,
Нечаянностях впопыхах,
Локтях, ладонях.

Я вывел бы ее закон,
Ее начало,
И повторял ее имен
Инициалы.

Я б разбивал стихи, как сад.
Всей дрожью жилок
Цвели бы липы в них подряд,
Гуськом, в затылок.

В стихи б я внес дыханье роз,
Дыханье мяты,
Луга, осоку, сенокос,
Грозы раскаты.

Так некогда Шопен вложил
Живое чудо
Фольварков, парков, рощ, могил
В свои этюды.

Достигнутого торжества
Игра и мука
Натянутая тетива
Тугого лука.

Борис Пастернак. "Стихи Юрия Живаго"

@музыка: тишина глядит в затылок. нет. не так. обнимает плечи

@настроение: да. "я смотрю кино... совсем" моментами. и думаю кино... вот так

@темы: я даже не знаю. да

---

стан... цитати. як завжди...

я сьогодні побачила вас панове
у забутій кнайпі в розлитій каві
під тонкими манжетами мого Львова
де з гарячих літер холодні страви
ви готуєте вправно бува що й дуже
мерехтять слова духмяніють мохом
не дивуйтесь прошу мені байдуже
кого зробите вашим наступним богом

хоч байдуже мабуть не зовсім точно
кажуть так між ближніми не буває
я була знайома з вами заочно
але все ж в тому світі один глава є
що його ви так натхненно шукаєте
заглядаєте в зорі довбаєте кригу
і здається тоді вам що ріка є те
чи не те гаразд готуйте квадригу

я з дитинства мріяла про собаку
сенбернара коллі чи спаніеля
про пляшчину доброго арманьяку
для жуль верна купера бунюеля
перших двох я читала про третього чула
певно й ви так само в свій час панове
це вже потім прийде стара урсула
і кричатиме в морок ab ovo ab ovo

а сьогодны ми сидимо круг столу
я стараюсь вишукую точні рими
щоб забрати з нічної площі віолу
і столітній імідж юної прими
а ви хоч у квітні заведіть коляду
випийте пива зимного гальбу
тод найкращий серед вас трубадур
складе для мене серену чи альбу

Ярина Сенчишин

...стани. радіохвиля.
відповідно-вірна частота...
я щасливий
усьому буде час під сонцем...
лю, мій світе, хоч і такий собі вираз обличчя.
лю...
а решта мине... і всьо таке...
мур

@настроение: так собі до рідних, тіх що ближче й далі

@темы: з життя філолога пухнастого, тексти цитовані. вічн

---

чомусь мені став треба цей передрук...

Запис цього року, 29 січня, село Лавочне Львівської області. це за Славським. Хто пам"ятає викладені тут записи коломийок, то Опорець - це наступна зупинка після Лавочного. тобто цього року ми були далі від перевалу, відповідно - далі від Закарпаття... Значить, було сказано. що це старовинна пісня... ну більш-менш...

Шість років стояла труна мальована,
Сьомий наступає, труна промовляє:
-Чому в цюю труну ніхто не лягає?
жінка каже
Клала би я тата - буде пуста хата,
Клала би я маму - лишу я ся сама,
Клала би я брата - велика ми втрата,
Клала би я сестру - та й не знаю котру,

Клала би милого - не найду другого,
Клала бим ся сама - дітиниця мала.

- Лягай, мила, лягай, якось-то то буде,
Маленьку дитину вигодують люде...

-Поховай ня, милий, в зеленім садочку,
Посади на гробі корчик барвіночку.
Ой як будеш,милий, доньку віддавати,
Щоб пийшла на мій гріб барвінку врізати.

Ой як будеш, милий, та й сина женити,
Щоб прийшов на мій гріб калинки вломити
Ой як будеш, милий та й сам ся женити
Вбись прийшов на мій гріб в весілля просити

В неділю раненько, ще сонце не сходить
Милий помаленьку у садок приходить
-Уставай, миленька, голубко сивенька,
Бо ся поз"їжджала вся твоя родинка

-Як ся поз"їжджала, най си посідає,
Маєш іншу милу, най їх угощає.

В неділю раненько, ще сонце не сходить,
Милий за миленьку другий раз приходить.
-Уставай, миленька, голубко счивенька,
Бо ся розривала вся твоя худібка.

-Як ся розривала, най собі постоїть,
Маєш іншу милу, най їх видоїть.

В неділю раненько, ще сонце не сходить,
Милий за миленьку третій раз приходить.
-Уставай, миленька, голубко сивенька.
Бо ся розплакала сирітка маленька

-Як ся розплакала, вирви з рожі квітку,
Та й іди додому, забавляй сирітку...

нічого так, що голуби й калина - явно центральна Україна? і загалом, будь я науковцем там, можна писати велике дослідження про "труну, що любить поговорити", про квітку з могили, про 6 років і 3 рази...
і такий сюжет, одна людина вірно сказала - моторошний...
люди. а в піснях же без понту... казок не розказують... Тобто всі ці речі символізують.
На подумать, от що я скажу...

і ще звідти ж..

Ой умерла стара мати. лишилися діти,
Журилися ними люди, де їх мають діти

прийшли вони на гріб

Хто ту гукат, хто ту стукат на моєму гробі?
-Мамко наша ріднесенька, візьми нас ід собі.

-Ой тут важко, сиротята, на цім світі жити.
Тут не дають, сиротята, ні їсти, ні пити.
Ой ідіть ви. сиротята, додому, додому,
Нехай же вам чужа мати вичеше голову.

-Ой уже нам чужа мати голову чесала,
З-за кожного волосика кровця висякала.
Ой уже нам чужа мати сорочечку шила
І так мені залаяла, щоб ї не зносила

Ой уже нам чужа мати сорочку давала
То куди ся поступала, нас вищипувала...

далі на пригадали

і мені ці речі треба... на подумати, у щоденник. взагалі...
"не надо далеко ходить", знаєте...

всім соррі, кого задавило фольклоризмом...

П.С. я - великий збирач ф-ного матеріалу... ))

@музыка: гуде за вікном хуртовина... уявімо собі

@настроение: містичний досвід. на рік містичний досвід... а може на півроку. як Бог дасть...

---

многопафоса :)))

присвята одному моєму хоррошому знайомому...
так, просто куски из этой штуки мне в наших диалогах постоянно вспомнаются,
так что вот тебе оптом.
почти каррент.
"все все понимают"

так що це дууже пафосна присвята. яка часом виправдову мої "мінор і мізантропію", а такж фрагменти з Чехова і Булгакова.
))
народ, не переймайтесь. я знаю, что все мине. і минеться. і всьотаке
))
"ушла любов, в землі замерзли буряки" - Брати Гадюкіни.
да. мені звичайно ближче така трактовка. але часом.

отже. джерело цитат.
Зимовье зверей. Романс.

Вы голодны, мадам? Кусайте локти
Смотрите стрекозой на муравья
Не надо драм, довольно капли дегтя
Забудьте все, вы больше не моя.

Вам холодно, мадам - сжигайте письма
Пусть чувство в них сгорит, как кошкин дом
Все письма вздор, на что они сдались вам
Одни слова, с ошибками притом.

Вам жаль, мадам - так опустите руки
Не дергайте меня за рукава
Я знаю сам все каверзные трюки
Гражданский брак, гражданские права.

Вы на мели, мадам - сушите весла
В гербарий поцелуи и цветы
Пусть в сердце тлеет негашеная известка,
Но все к чертям, вы больше мне не ты.

Вы каетесь, мадам, ой, не надо басен
Не надо писем, песен и статей.
Мой быт без вас так сказочно прекрасен
Что выше всех возвышенных идей.

Вам нездоровится, мадам - попейте ж яду
Вы все уже испили, что смогли
Я знаю сам, Отелло лучше Яго
Но оба звенья - суть одной петли.

Вы в положении, мадам - найдите выход
Какой-нибудь надежный и простой
И разойдемся без взаимных выгод
Вы как вдова, а я как холостой

Идите с богом и живите долго, долго, долго, долго, долго,
Так долго, чтоб я там не встретил вас
Коль смерти нет, в забвенье мало толка
Забудешь профиль, вспомнится анфас.

Но все, что я оставлю вам в наследство
Не стоит двух изломанных грошей
Я ваша цель, вы для меня лишь средство
Для достижения изящных миражей

вот
держи. это моё - в 2 часа ночи

@музыка: все то же

@настроение: все проходит. знаю. но как эта истина переменна